Соляріс. Едем. - Станіслав Лем

Я глянув на великі засклені шафи з інструментами й ліками. Трахеотомія?

Інтубація? Але ж у неї вже нема легенів! Вони спалені. Ліки? Стільки ліків! Полиці були заставлені рядами кольорових бутлів і коробок. Хрипіння виповнило все приміщення, з розтуленого рота Гері все ще йшла пара.

Грілки…

Я кинувся шукати їх, метнувся до однієї шафи, до другої, рвонув дверцята й почав викидати коробки з ампулами. Тепер шприц. Де він?… У стерилізаторах. Я не міг скласти його закляклими руками, пальці задеревіли й не хотіли згинатися. Почав шалено гатити кулаком по кришці стерилізатора, але нічого, крім слабкого поколювання, не відчував.

Хрипіння, яке вихоплювалося з грудей Гері, ще подужчало. Я підскочив до неї. Очі її були розплющені.

— Гері!

Це був навіть не шепіт. Я не міг видобути з себе ні звуку. Обличчя в мене було якесь чуже, неслухняне, немовби виліплене з гіпсу. Ребра в Гері ходили ходором під білою шкірою, мокре від розталого снігу волосся розсипалося по столу. Вона дивилася на мене.

— Гері!

Я більше нічого не міг видушити з себе. Стояв стовпом, звісивши неслухняні, задерев’яніли руки; ступні ніг, губи, повіки пекли дедалі дужче, але я майже не відчував цього. Крапля розталої в теплі крові скотилася по щоці Гері, прокресливши скісну риску. Язик затремтів і зник у горлянці; вона й досі хрипіла.

Я взяв її за зап’ястя — пульсу не було; тоді я відкинув поли халата й проклав вухо до страхітлово холодного тіла під грудьми. Крізь шум, який нагадував тріск вогню, я почув стукіт, шалені удари серця, такі швидкі, що їх не можна було полічити. Я стояв, низько нахилившись над нею, заплющивши очі; і раптом щось торкнулося моєї голови. То пальці Гері перебирали моє волосся. Я зазирнув їй у вічі.

— Крісе, — прохрипіла вона.

Я схопив її руку, вона відповіла потиском, який трохи не розчавив мою долоню. Обличчя Гері спотворила жахлива гримаса, з-під повік блиснули білки очей, у горлі захрипіло, і все тіло звела блювота. Я насилу зміг її вдержати, вона сповзала зі столу, билася головою об край фарфорового зливника. Я підтримував її й притискав до столу, але з кожним новим спазмом вона виривалася з моїх рук. Я геть укрився потом, ноги стали ватяні. Коли напади блювання ослабли, я спробував покласти Гері. Вона стогнала, хапаючи ротом повітря. Несподівано на цьому страшному, закривавленому обличчі засвітилися очі.

— Крісе… — прохрипіла Гері, — чи… довго, Крісе?

Вона почала задихатися, на губах у неї виступила піна, знову почалася блювота. Я тримав її з останніх сил. Потім Гері так раптово впала навзнак, аж у неї клацнули зуби, і часто задихала.

— Ні, ні, ні, — виштовхувала вона з кожним видихом, і кожен видих здавався останнім.

Але блювота вернулася знову, і Гері знову забилася в моїх обіймах, втягуючи повітря в короткі перерви між її нападами з такими зусиллями, що крізь шкіру проступали ребра. Нарешті повіки напівзатулили її невидющі очі. Вона знерухоміла. Я подумав, що це кінець, і вже навіть не витирав рожеву піну з її губів; стояв, схилившись над нею, чув десь далеко удари величезного дзвона й чекав останнього зітхання, щоб потім безтямно упасти на підлогу, та Гері все ще дихала, причому вже майже без хрипів, дедалі спокійніше, а горбик груді, що був, здавалося, майже зовсім непорушний, раптом почав здригатись у такт швидкому биттю серця. Я стояв згорбившись; обличчя Гері починало рожевіти. Я ще нічого не розумів. Обидві мої долоні спітніли, і мені здалося, ніби я глухну — щось м’яке, еластичне виповнило вуха, та я однаково чув той дзвін — тільки тепер він був глухий, неначе в нього тріснуло било. Гері підвела повіки, і наші очі зустрілися.

«Гері», — хотів я сказати, але губи мої не поворухнулись, обличчя мовби обернулося на мертву, важку маску, і я міг тільки дивитися на неї.

Гері обвела очима приміщення, поворухнула головою. В лабораторії запала глибока тиша. За спиною в мене, в якомусь іншому, далекому світі, розмірено капала з погано закрученого крана вода. Гері звелася на ліктях. Сіла. Я позадкував. Вона спостерігала за мною.

— Що? — запитала. — Що? Не… вдалося? Чому?.. Чому ти так дивишся?.. — І раптом страшно закричала: — Чому ти так дивишся?!!

Знову запала тиша. Гері глянула на свої руки. Здивовано поворушила пальцями.

— Це я?..

— Гері, — вимовив я беззвучно, самими лише губами.

Вона підвела толову.

— Гері?.. — повторила трохи здивовано, повільно зсунулася на підлогу, встала, похитнулась, але тут же відновила рівновагу й пройшлася кілька кроків.

Усе це вона робила, наче загіпнотизована, дивилася на мене й мовби не бачила.

— Гері? — спроквола мовила вона ще раз. — Але ж… я… не Гері. А хто я?.. А ти, ти?!

Раптом очі її розширилися, заблищали, і тінь усмішки й радісного подиву освітила її обличчя.

— Може, ти теж? Крісе! Може, ти теж?!

Я мовчав, притиснувшись зі страху спиною до шафи.

Руки в Гері опали.

— Ні, — сказала вона. — Ні, бо ти боїшся. Послухай — я більше не можу. Так не можна. Я нічого не знала. Я й тепер… я й досі нічого не розумію. Адже це неможливо! Я, — вона притиснула до грудей побілілі руки, — нічого не знаю, крім… крім того, що я — Гері! Може, ти гадаєш, що я прикидаюсь? Ні, не прикидаюсь, святе слово правди, не прикидаюсь.

Останні її слова пролунали як стогін. Вона заридала і впала на підлогу. Її крик немовби в мені щось розбив, і я підскочив до неї, схопив за плечі; вона пручалася, відштовхувала мене, ридаючи без сліз, кричала:

— Пусти! Пусти! Ти мною гидуєш! Я знаю! Я так не хочу! Не хочу! Ти ж бачиш, сам бачиш, що це не я, не я, не я…

— Замовкни! — кричав я, термосячи її.

Ми обоє кричали, мов навіжені, стоячи одне перед одним навколішках. Голова Гері безживно хиталася й билася об моє плече, а я щосили притискав її до себе. Раптом ми завмерли, важко дихаючи. З крана розмірено капала вода.

— Крісе… — насилу видушила з себе Гері, уткнувшись обличчям у моє плече. — Скажи, що я повинна зробити, щоб мене не стало, Крісе…

— Перестань! — гримнув я на неї.

Вона підвела голову й пильно подивилася на мене.

— Як?.. Ти теж не знаєш? Нічого не можна придумати? Геть нічого?

— Гері… зглянься…

— Я хотіла… ти ж сам бачив. Ні. Ні. Пусти, я не хочу, щоб ти мене торкався!