Соляріс. Едем. - Станіслав Лем

— Ці рентгенівські проповіді про досконалість людини я вважаю блазенством. І ти теж. Може, ні?

— Так?

— Так.

— Дуже добре, — сказав Снаут і всміхнувся, немовби я виправдав його сподівання. —

Отже, ти проти цього наміру Сарторіуса?

Я ще не розумів, як це сталось, але в його погляді прочитав, що він загнав мене туди, куди хотів. Я мовчав, бо що тут можна було сказати?

— Чудово, — мовив він. — Є ще один проект. Перемонтувати апарат Роше.

— Анігілятор?

— Так. Сарторіус уже зробив попередні розрахунки. Це цілком реально. І навіть не потрібна буде велика потужність. Апарат працюватиме цілодобово, необмежений час, створюючи антиполе.

— Стри… стривай! Як ти це собі уявляєш?!

— Дуже просто. Це буде нейтринне антиполе. Звичайна матерія залишається без змін.

Знищенню підлягають тільки… нейтринні системи. Розумієш?

Снаут задоволено посміхнувся. Я сидів приголомшений. За хвилину він перестав посміхатися, пильно глянув на мене, наморщивши лоба, й чекав.

— Отже, перший проект — «Думка» — ми відкидаємо. А другий? Сарторіус уже над ним працює. Назвемо його «Свобода».

Я на мить заплющив очі. І раптом у мене сяйнув здогад: Снаут — не фізик;

Сарторіус вимкнув або розбив відеофон. Та це ж чудово!

— Я назвав би його інакше — «Бійня»… — неквапливо проказав я.

— Ти теж не святий. Хіба ні? Тепер усе буде зовсім інакше. Ніяких «гостей», ніяких створінь F — нічого. Уже в ту мить, коли почнеться матеріалізація, настане розпад.

— Це непорозуміння, — усміхнувсь я, похитавши головою. Я був певен, що моя усмішка цілком природна. — йдеться не про докори сумління, а тільки про інстинкт самозбереження. Я не хочу вмирати, Снаут.

— Що?!.

Снаут вражено й підозріло дивився на мене. Я витяг з кишені зім’ятого папірця з формулами.

— Я теж думав про це. Ти що, здивований? Адже я перший висунув нейтринну гіпотезу. Хіба неправда? Дивись. Антиполе можна збудити. Для звичайної матерії воно безпечне. Це правда. Але в ту мить, коли настає дестабілізація, коли нейтринна структура розпадається, вивільнюється надлишок енергії зв’язку. Якщо на кожен кілограм маси в стані спокою припадає десять у восьмім степені ергів, то на кожне створіння F — п’ять — сім по десять у восьмім степені. Знаєш, що це означає? Еквівалент невеликому заряду урану, якби він вибухнув усередині станції.

— Що ти кажеш!.. Але ж… Сарторіус мав усе те врахувати…

— Не обов’язково, — заперечив я, лукаво усміхнувшись. — Бачиш, справа в тому, що Сарторіус належить до школи Фрезера і Кайоллі. Згідно з їхньою теорією, вся енергія зв’язку в момент розпаду вивільнюється у вигляді світлового випромінювання. Це був би просто сліпучий спалах, не зовсім, може, безпечний, але й не руйнівний. Є, однак, й інші гіпотези, інші теорії нейтринного поля. За Кайятом, Аваловим, за Сіоною, спектр випромінювання значно ширший, а максимум припадає на жорстке гамма-випромінювання. Добре, що Сарторіус вірить своїм учителям і їхнім теоріям, проте є й інші теорії, Снаут. І знаєш, що я тобі скажу?.. — спроквола мовив я, бачачи, що мої слова справляють на нього враження. — Треба взяти до уваги й Океан. Якщо вже він зробив те, що зробив, то, мабуть, застосував оптимальний метод. Інакше кажучи, його дії, як мені здається, є аргументом на користь тієї, другої школи — противників Сарторіуса.

— Покажи мені цього папірця, Кельвін…

Я подав йому аркушик. Снаут нахилив голову, намагаючись розібрати мої закарлючки.

— Що це таке? — показав він пальцем.

Я взяв у нього папірець.

— Це? Тензор трансмутації поля.

— Дай мені ці розрахунки.

— Навіщо? — запитав я, хоча знав, що він відповість.

— Треба показати їх Сарторіусові.

— Як хочеш, — байдуже відповів я. — Можеш узяти. Тільки май на увазі, що експериментально цього ніхто не перевіряв. Такі структури нам іще не відомі. Сарторіус вірить у Фрезера, а я розраховував за Сіоною. Він скаже, що я не фізик, і Сіона теж. Принаймні в його розумінні. Та це питання дискусійне. А мене не влаштовує дискусія, внаслідок якої я можу випаруватися для більшої слави Сарторіуса. Тебе я можу переконати, а його — ні. Навіть і не намагатимусь.

— Що ж ти хочеш зробити?.. Він працює над цим, — безбарвним голосом промовив Снаут, згорбившись весь і аж наче зів’явши.

Я не знав, чи можу розраховувати на його довір’я, але мені було вже однаково.

— Те, що робить людина, яку хочуть убити, — тихо відповів я.

— Спробую з ним зв’язатися. Може, він думає про якісь застережні заходи, — буркнув Снаут і підвів на мене очі: — Слухай, а якщо все-таки… Той перший проект, га? Сарторіус погодиться. Напевно. Тут… принаймні є… якийсь шанс…

— Ти в це віриш?

— Ні, — відповів він, не вагаючись ні секунди. — Але… це не зашкодить…

Я не хотів надто швидко погоджуватись, — адже саме це мені й було треба: Снаут ставав моїм спільником. Тепер ми могли разом зволікати цю гру.

— Треба подумати, — сказав я.

— Ну, я піду, — буркнув Снаут.

Коли він підводився з крісла, у нього затріщали суглоби.

— Хоч енцефалограму ти дозволиш собі зробити? — запитав він, потираючи пальцем фартух, наче хотів витерти на ньому невидиму пляму.

— Гаразд, — погодивсь я.

Не звертаючи уваги на Гері (вона сиділа з книжкою на колінах і мовчки спостерігала цю сцену), Снаут попрямував до дверей. Коли вони зачинилися за ним, я встав і розправив аркушик, який тримав у руці. Формули були справжні. Я не підробив їх. Не знаю тільки чи Сіона визнав би правильними мої висновки. Мабуть, ні. Гері підійшла до мене ззаду і торкнулася моєї руки. Я здригнувсь.

— Крісе!

— Що, люба?

— Хто це був?

— Я тобі вже казав. Доктор Снаут.

— Що він за людина?

— Я мало його знаю. А чому ти про це питаєш?

— Він так дивився на мене…

— Мабуть, ти йому сподобалася.

— Ні, — похитала вона головою. Він дивився на мене зовсім інакше. Так… неначе…

Вона зіщулилась, звела на мене очі й відразу ж потупила їх.

— Ходімо звідси куди-небудь…

РІДКИЙ КИСЕНЬ

Не знаю, скільки я пролежав у темній кімнаті, втупившись очима у світний циферблат годинника на своєму зап’ясті. Я прислухався до власного дихання, охоплений почуттям якогось подиву. Та водночас мене поймала байдужість. Певно, я страшенно стомився. Я повернувся на бік, ліжко було незвичайно широке, мені чогось бракувало. Я затамував віддих. Запала цілковита тиша. Я завмер. Ані найменшого шереху. Гері! Чому я не чую її дихання? Я провів руками по постелі:

Гері поруч не було.

«Гері!» — хотів я покликати, але раптом почув чиюсь ходу. Хтось ішов, великий і важкий, як…

— Ти, Гібарян? — спокійно запитав я.

— Так, це я.