Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник

— А чого вона не сказала? — сердито озвався Гриць. — Якби сказала, то встав би…

— Ну хіба то лицар — по проханню? — розвів руками Стотисячний. — Лицар той, хто сам, серцем своїм відчуває, що діяти. Лицар завжди захистить красу, любов і вірність. От ви покинули садити ялинки. І тим зрадили лицарству.

— Як то? — здивувався Вася.

— А так. Ліс любите? — Любимо.

— От-от. І гарно в ньому, і звірята всякі, і гриби ростуть, і ягоди всякі. І на будівлі він, і на меблі. Треба помогти лісу, не ждати, поки він сам виросте. Ти ось кажеш — манюсінькі ялинки! А великі з таких і ростуть. То ж діти лісу. А діти — ой як потребують захисту, як і людські та звірині діти. А ви — по скарби Довбуша побігли. А може, то найбільший скарб Олекси — ліси Карпатські! Може, він нічого так не любив, як зелені полонини, та ліси дрімучі, та гори наші високі! А ви кажете — лицарі! Захистіть, дітки, красу, сійте красу — тоді я назву вас лицарями… Еге, вже картопля спеклася. Будемо вечеряти…

Стотисячний викотив одну за одною почорнілі картоплини, поклав їх на підлозі біля грубки, добув сільницю, окраєць хліба, кілька цибулин.

— Їжте і лягайте спочивати. Ось тут, на стіні, кожух, плащі. Стеліть і спіть. А я побіжу до сільради, дзвонити треба…

— Куди?

— Як то куди? Ви втекли і по всьому? А люди ж вас шукають, бідкаються? Може, за вами пішли, мокнуть на дощі. Треба подзвонити в табір. Я хутенько…

Дзвонар вийшов з кімнати. Глухо стукнули двері.

Вася поглянув йому вслід, прислухався. Гроза стихла. Тільки десь далеко в горах відлунювали громи.

— Ох і незвичайний вуйко, — зітхнула Ніна.

— Дуже, — кивнув Вася.

— Давай краще лупити картоплю, — мовив Гриць. — С-с! Гаряча!

— Зате пахуча! — перекидаючи бараболину з долоні на долоню, сказав Вася.

— Хлопці! — задумано поглянула у вікно дівчинка. — А цей дзвонар сильно сказав…

— Що сильно? — не зрозумів Гриць, жадібно ковтаючи смачну, розсипчасту картоплю.

— Лицарі краси… Треба розповісти в таборі.

— Точно! — зрадів Вася. — Клуб лицарів краси організувати. Або краще — спілку. О! Спілка лицарів краси. Звучить?

Гриць скептично усміхнувся, потім подумав, заявив схвально:

— Годиться. Можна значок: лицар краси.

— А затим піде по всій країні, — захоплено сказала Ніна. — Ще сильніше, як тимурівці. Хто стане лицарем краси — той вже у всіх на виду.

— Ти спочатку виправдайся за втечу, — скривився Гриць, наминаючи житній хліб.

— Не треба вам виправдовуватися, — похитав головою Вася. — Я винен, так і скажу піонервожатому. Хай карають. А тоді розповімо про спілку лицарів краси…

Вже позаду піонерська лінійка, і догана, і гарячі, виховні виступи вожатого та піонерів. Вже порушники режиму сказали, що вони більше не будуть, що вони назавжди запам’ятають гострі слова товаришів. І знову життя табору ввійшло у колію звичайності — хто побіг ганяти волейбольний м’яч, хто грати в шахи, хто розучувати нову хорову пісню, хто монтувати макет штучного супутника…

А Вася з Ніною піймали піонервожатого біля купального басейну. Той здивовано глянув на них, наморщив біляві брови.

— Чого вам? Мало догани?

— Та ні, Колю! Ми з іншою справою. Дуже важливою!

— Викладайте!

— Є ідея, — сказав Вася.

— Надзвичайна, — додала Ніна.

— У мене самого вагон надзвичайних ідей, — зітхнув Коля, жалібно закотивши очі під лоба.

— Такої тобі до смерті не придумати, — запевнив Вася.

— Ну, викладай твою ідею!

— Вона не моя…

— Все одно — я слухаю.

— Колю, — перебила нетерпляче Ніна, — треба організувати спілку…

— Спілку лицарів краси, — додав Вася, широко розплющивши великі чорні очі. — О!

— Яку спілку? — підняв руки Коля. — Якої краси?

— Спочатку в нас у таборі, — сказав Вася. — А потім — по всьому Союзу. Класно?

— Точніше! — гаркнув Коля. — Я, крім захоплених слів, нічого не збагну! Звідки це у вас? Хто навіяв такі химерні ідеї?

Вася, хвилюючись, розповів про зустріч з Іваном Стотисячним. Про дивну бесіду. Про сердечні слова дзвонаря.

Коля мовчки вислухав Васю, хмикнув, насмішкувато глянув на рожеве личко Ніни, почухмарив потилицю.

— Знаєте що? — рішуче сказав він. — Щоб я більше не чув таких утопій! Чоловік вам сказав добре слово, а ви одразу лізете на всесвітню арену! Ех ви, герої! Лицарства захотіли! Ви спочатку будьте добрими піонерами, а потім комсомольцями. Що сказано в піонерському вітанні? «Завжди готовий!» До чого? До праці, до боротьби, до навчання! Працювати як треба? На «відмінно», ударно, отже, — красиво! І вчитися так само треба, і боротися, коли доведеться, з ворогами!.. Отже, не дозволяю! Ніяких спілок. Ад’ю! Я пішов купатися. Викиньте з голови всякі ідеї, ще ви за вчорашнє не розквиталися…

Коля зник в купальні. Вася та Ніна лишилися ні в сих ні в тих.

— Бач, Васю, нічого не буде… — сумно мовила Ніна.

Вася закусив губу, вперто тріпнув чубом. В чорних очах загорівся вогник.

— Все ’дно буде така спілка. Не тепер, то в майбутньому. І не в значку справа. Можна носити значок лицаря, а тихенько робити гидоту. О! А треба, щоб людина була прекрасною і на людях, і на самоті.

— Знаю, Васю. То що ж подієш?

— А ми, знаєш, що зробимо?