Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник

Над ними з лускотом кришилося небо, по ньому скакали у вогняному вихорі казкові вершники, метали довжелезні покручені стріли на землю. Та над всім тим жахом урочисто і заклично співав чарівну пісню дзвін— бам-дзінь-бомі бам-дзінь-бом! бам-дзінь-бом!

Діти видерлися по схилу на гору, зупинилися на труні. Внизу видно було серед суцільної темряви кілька вогників. Один з них горів зовсім недалеко. Звідти чувся гук дзвонів. В спалаху блискавиці вирізьбилася невелика дзвіниця поряд з віковими ялицями. В ній унизу світилося маленьке віконце.

Діти наввипередки кинулись туди, розбризкуючи воду, що наситила густі трави. Біля дзвіниці зупинилися. Вася піднявся по кам’яних східцях до темних дверей, загупав кулаком. Дзвони ще вдарили кілька разів і поступово затихли.

За дверима важкі кроки, шамотіння. Щось заскрипіло, в чорному прямокутнику засіріла висока постать. Сяйнула блискавиця. Діти побачили коренастого літнього чоловіка з густою кудлатою бородою, в кептарі.

— Діти, — чи то вдоволено, чи то здивовано сказав він густим басом. — Стрибайте сюди!

Вася метнувся в затишок, за ним Ніна і Гриць. Вони опинилися в невеликій кімнаті. На старезному темнокоричневому столі стояла гасова лампа. В грубі гоготіло яре полум’я.

— Тепло, — не вірячи собі, зітхнула Ніна.

— Роздягайтесь, — скупо мовив чоловік, входячи до кімнати. — Сушіться. А то — біда.

Діти швиденько поскидали мокрі лахи, простягли їх до груби. Вбрання парувало. Ніна, примруживши очі, задоволено тулилася ближче до вогню.

— Звідки? — запитав чоловік. — Чого серед ночі блукаєте?

— З табору, — пояснив Вася, сьорбаючи носом. — Піонерського, міжнародного. Знаєте? Недалеко тут, на перевалі…

— Знаю.

— Організована поміч лісництву. Посадка ялинок. О! А ми не захотіли. Скучно. Так ми вирішили шукати скарби Довбуша. О! А потім — гроза! Ми заблудилися. А потім — ваш дзвін. Якби не він, то…

— Гм, — сказав чоловік чи то схвально, чи то осудливо. — Скарби Довбуша…

— А ви хто? — запитала Ніна.

— Дзвонар я. Дзвонар з діда-прадіда.

— Що — для церкви дзвоните?

— Закрита церква, — пояснив чоловік. — Вже давно. Я сам дзвоню. На пожежу, не дай бог, на похорон, на загальні збори. Далеко чути. Або на грозу.

— Як на грозу? — здивувався Вася.

— А от так, як сьогодні!

— А нащо?

— Розбиваю громи.

Діти вражено дивилися на дзвонаря, перезиралися.

— Розбиваєте… громи? — перепитав Вася.

— Еге ж…

— І помагає?

Чоловік усміхнувся.

— Аякже. Ось, видите, вам помогло. Знайшли дорогу. Ну, сушіться, а я ще подзвоню. Гроза ж не вщухає…

Він повернувся, вайлувато протиснувся в двері. Діти чули, як скрипіли під його ногами сходи на дзвіницю.

— Що ж це таке? — прошепотіла Ніна.

— Може, божевільний? — озвався Гриць.

— Сам ти божевільний, — розгнівався Вася. — Якби не він, то ми б ще й досі дрижали в горах!

— Якби не ти, то ми б спали в ліжках, — огризнувся Гриць.

— Ти панянка, — сплюнув Вася. — Лиш трошки щось не так, зразу скиглиш! А ще мрієш про польоти в космос!

— А ти хвастун! — скипів Гриць. — Казав — скарби Довбуша, скарби Довбуша! А де вони?

— А те, що стріли, — хіба не цікаво? Оцей чоловік, що розбиває громи?

— Як же, так і розбиває! — засміявся Гриць. — Запитаєш Івана Гнатовича, фізика нашого. Він тобі скаже, чи можна розбивати громи. Забобон. І все!

Заглушуючи їхню сварку, згори знову пролунав гук дзвону. Потім зазвучали веселі підголоски.

Вася хутенько одягнув підсушені шорти й курточку, рушив до дверей.

— Куди ти? — стривожилась Ніна.

— А на дзвіницю.

— Чого?

— Послухаю…

— Хай іде, — сказав Гриць. — Хай мерзне, як дурний…

Вася не відповів на образу.

Вгору вели вузькі сходи. Вся дзвіниця гула, дрижала від дзвону, в широкі щілини між дошками миготіли блискавиці, зловісно шуміли десь недалеко потоки.

Хлопець вийшов на вузький майданчик, обгороджений високим бар’єром. Під навісом стояв дзвонар і, ледве рухаючи руками, смикав за вірьовки, прив’язані до бил. Дзвони грайливо хиталися, весело співали — наперекір лютій стихії, на зло грому й блискавицям! Вася нишком стояв на сходах, дивився на дзвонаря, щулився від пронизливого вітру. «Забобон», — чулися йому Грицеві іронічні слова. «Божевільний». Та чому ж так радісно стояти отут, на холоді, і дивитися на цього мовчазного, впевненого, суворого чоловіка. Там, внизу, безтурботно сплять люди, над ними котяться громи, шумить злива… Лише дзвонар не спить. Море пітьми облягає його, нікого нема поряд, небеса загрожують знищити його, спопелити, а він не боїться, стоїть, дзвонить — один проти цілого неба.

Розбиває громи!

Чоловік оглянувся, побачив хлопця. Одною рукою продовжував дзвонити, другою притягнув Васю до себе, Щржрив кептарем. Хлопцеві стало затишно, тепло, у вусі відлунював стук серця дзвонаря.

Стук-стук-стук! — невтомно б’є серце.

Бам-дзінь-бом! — закликає дзвін.

Гуррр-гар-гурраа! — лютує над горами гроза.

Нарешті почувся лагідний голос:

— Ходімо, хлопчику. Гроза затихає.

Вони спустилися вниз. Ніна та Гриць сиділи біля грубки, обнявши руками коліна. Побачивши дзвонаря, Гриць жалібно сказав:

— А їсти хочеться! Здається, весь світ з’їв би!..

Дзвонар добродушно всміхнувся. Між волоссям, що густо вкривало його обличчя, блиснули ласкою ясні очі.

— Навіщо ж весь світ? Є