Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник

Дзвонар притягнув до грубки чотири обрубки пнів. Звелів дітям сідати на них і сам теж сів. Розкривши дверцята, поворушив жар, розгорнув його, укинув картоплю, потім затрусив попелом. А вже згори засипав товстим шаром жарин. Після того він поклав вузлуваті, бронзові руки на коліна, задумався про щось своє, непорушно дивячись на вогонь. Чорно-сиві брови зійшлися докупи, між ними пролягала глибока зморшка. Здавалося, що дзвонар чогось гнівається. Та очі в нього були прозорі, добрі, і у всій зігнутій постаті вгадувалися лише ласка й безпосередність.

Дзвонар перший порушив мовчанку. Не повертаючись до дітей, він запитав:

— То звідки ж ви?

— З Київщини, — сказав Вася.

— Всі троє?

— Еге. Нагородили нас путівкою в табір. Нінку за відмінне навчання. Грицька — за організацію стінгазети, а мене — за геологічну колекцію…

— Молодці, — похвалив дзвонар. — А мене звати вуйко Йван. А прізвище — Стотисячний.

— Стотисячний? — здивувався Гриць. — То ви, мабуть, були багатим?

— О, ми були пани, — усміхнувся дзвонар, — на трьох одні штани, та й ті не наші. Не вгадав, хлопче, звідки пішло прізвище. То мій прадід, коли ще була панщина польська, ходив у опришки…

— Як Довбуш? — запитав Вася.

— Еге. Запалив він свічки не одному пану. Потім спіймали його. Привезли до панського двору. Катували страшно. Перед всім селом. Хтів пан, щоб поклонився опришок йому, щоб зрікся бунтарства. Навіть помилувати обіцяв, дарувати життя, коли покається! Не зігнувся прадід, гордо сказав: «Всі рівні перед сонцем. Всі народжуються однакові — і пани, і хлопи… Не поклонюсь, не бувати цьому! Волію краще згинути!»

— Здорово! — не стримався Вася. — То був справжній герой!

— Еге ж! — згодився дзвонар, тяжко зітхнувши. — Як тільки він схазав отаке, пан гнівно закричав: «Бидло нещасне! Ще сміє вважати себе рівним з панами! Ти хлоп стотисячний! Панів — одиниці, а вас тисячі! Віднині весь твій рід буде стотисячний! Таке моє веління — хай буде прізвище їхнього роду — Стотисячні!» Вислухав те прадід, усміхнувся гордо: «Гей, дурний пане! Добре прізвище дав нашому роду! Бо тебе шляк скоро трафить, маю на те надію, а наш рід — стотисячний — на віки вічні залишиться!»

Люто скарали гордого опришка. Вмер пан. Щез і весь рід його, як і пророкував прадід. А ми — жиємо. Бо стотисячні. І вічно будемо жити…

Дзвонар замовк. Мовчали й діти. На очах у Ніни стояли сльози. Стотисячний спостеріг те, погладив широкою долонею голову дівчинки.

— То давня байка, не сумуйте. Думайте про нинішнє, про живе. Краще повідайте мені, чого ж вас понесло у гори. Адже й загубитися можна серед лісу, і на сніданок ведмедю потрапити…

— А що — є ведмеді? — злякався Гриць.

— А є. Там такі вуйки ходять, що страх. Мало їх лишилося, а все ж є…

— От бач, — визвірився Гриць на Васю. — А ти, не спитавшись броду, поліз! А якби ведмідь!..

— Вовків боятись, в ліс не ходить, — одрубав Вася, зневажливо глянувши на товариша.

— Теж правильно, — схвально сказав Стотисячний. — Та чого ж ви втекли від своїх?

— Бо нудно, — зітхнув Вася, замріяно дивлячись на вогонь. — Ходити по схилу, садити ялиночки… А вони менші за бур’ян. Манюсінькі! Курям на сміх! От якби щось геройське! Щоб подвиги всякі, бої, походи, як колись лицарі. Ото я розумію! А то — псі! — ялинки!

Дзвонар нахмурився, покрутив докірливо кудлатою головою.

— Ей, хлопче, не так мислиш. Ковзаєш, як вітер над горою, а глибше копнути не мож! Всякі лицарі були, Василю. Хрестоносці керваві огнем і мечем нищили чужі краї заради бога… Всякі й битви гриміли… Еге, скільки даремної крові пролилося на землі! То лише діти малі весело грають у вояків та війну, а справжні бої невеселі, страшні. Нема чим тішитись, дітки мої, в битвах. Захищати край свій, як нападе хтось, — тота вправа необхідна. Але краще без бойні!..

— Я не про тих лицарів, — гаряче заперечив Вася. — Я про справжніх лицарів. Ось запорожців називали в народі лицарями!

— І правильно називали. Та минули ті часи. Нині лицарство треба в іншому ділі проявити.

— Без бою?

— Чому ж? Бій не вщухає, дітки мої. Еге ж, не вщухає ні на хвилинку. В житті… На тому полі теж потрібні свої лицарі.

— Вуйку Йване, — озвалася зацікавлена Ніна, — а скажіть нам ясніше.

— Ясніше? — усміхнувся Стотисячний, чухаючи бороду. — Можна й ясніше. От, скажімо, йдеш ти в лісі по стежині. А попереду бачиш стару бабусю. І несе вона тяжкий пук хмизу. Що треба зробити?

— Помогти, — сказав Вася.

— Ну от, зрозумів. Або їде вуйко конячиною по шляху. А вона старенька, не тягне, а він її лупить-лупить, ажно та бідолаха не перерветься, дух з неї випирає. Що маєш робити?

— Схопити бук, — скрикнув Вася, — і періщити того вуйка!

— Ну, то занадто! — засміявся Стотисячний. — Хоч і по-лицарськи. Треба того ката зупинити, пристидити, аби совість згадав, аби пам’ятав, що не можна над живою твариною збиткуватися! Отак, дітки, й запам’ятайте, що справжньому лицареві завжди є справа в житті. Малому, слабому поможи. Немічного не скривдь. Ображеного захисти. Правду підтримай. Неправді не поклонись, аби навіть тебе над прірвою поставили…

— А як страшно? — понуро запитав Гриць. — Ти будеш того вуйка стидити за коня, а він тебе києм по ребрах одстидить!

— То й який же ти в біса лицар, — здивувався дзвонар, — коли боїшся кия? Тоді про справжні бої нічого й думати!

— Він і в трамваї місця жінкам не вступає, — сказала Ніна. — Що, хіба неправду кажу? Як їздили ми в екскурсію, то ти сидів,