Право на істину - Олег Костянтинович Романчук

Мені хочеться по-дружньому ляснути його по спині, і я вже замахуюсь, але в цю мить мій “уокі-токі” озивається мелодією “Гімну націй”. Червона цяточка екстренного виклику настирливо заблимала в центрі екрана мініатюрного дисплея, вмонтованого у розмовний пристрій. Я підніс “уокі-токі” до рівня грудей, натис кнопку двостороннього зв’язку. І ось уже переді мною Хільмар Данієльссон.

— Щойно надійшли повідомлення з Лондона, — промовив шеф Служби розслідувань. — Агенти МАБРу встановили, що два місяці тому Джордж Уїкер зустрічався з колишнім співробітником секретної служби Великобританії “Мілітері інтеллідженс-5” Френком Хейуордом, нині працівником Об’єднаного інформаційного центру Форін оффіса і міністерства оборони Великобританії. Френк Хейуорд підозрюється в негласному вилученні з комп’ютерних систем особливо конфіденційної інформації. Однак конкретних доказів вини зібрати поки що не вдалося. Зміст його розмови з американцем невідомий. — Виклавши інформацію, шеф запитав: — Фіцуотер, сподіваюсь, допоміг?

— Томас молодчина, — відповів я. Мій приятель тільки гмикнув. — Але справа, на мій погляд, закручується досить серйозна.

— Керівництво такої ж думки. Тому карт-бланш уже готовий. У Сантьяго вилетиш сьогодні ввечері.

Зображення погасло.

— Що скажеш? — повернувся я до Томаса.

— Шерше ля фам, як кажуть французи, — порадив він.

— Шукати жінку? Яку?

— По-моєму, тобі варто познайомитися з Долорес Венадо. Даремно ти розсердився на “Ель Меркуріо”.

— Ти так вважаєш?

— Розумію: зараз у твоїй голові суцільний рейвах, — співчутливо констатував Томас.

— Щось близьке до того, — невесело погодився я.

— В літаку продумаєш план дій, спокійно перепустиш відому тобі інформацію кілька разів через мозок — ситуація проясниться. Але все-таки почни з журналістки. Так чи інакше тобі доведеться виходити на “Ай-бі-кей”. Можливо, сеньйорита стане в пригоді.

— Гаразд. Спробую скористатись твоєю порадою.

“Трибуна люду”, Варшава:

“Почалася ліквідація воєнних організацій Північноатлантичного союзу і Варшавського договору. Відтепер колишні армійські спеціалісти, пройшовши перепідготовку і перевірку в Консультативному департаменті по роззброєнню ООН, займуться ліквідацією арсеналів планети”.

В редакції “Ель Меркуріо” Долорес Венадо вже не працювала. Як мені пояснили, несподівано звільнилась. Це сталося за два дні до моєї появи в Сантьяго. Того самого дня, коли розбився в автомобільній катастрофі Джордж Уїкер. Що б це могло означати? Чи існує між цими двома подіями якийсь зв’язок?

Я потратив майже півдоби, перш ніж віднайшов слід зниклої сеньйорити. Місцем її дислокації стала столиця Аргентіни. Не гаючи часу, я вилетів туди.

…Середина літа. У Буенос-Айресі духмяно пахнуть липи. Власники численних кафе виставили на тротуари столики і стільці, накинули різнобарвні тенти, щоб порятувати своїх клієнтів від жаркого південного сонця. І портеньос, як називають себе жителі Буенос-Айреса (про це мені повідомив шофер таксі), цінують такий вияв турботи про них, платять взаємністю — ніколи не зраджують господарів цих по-домашньому затишних осередків спілкування й відпочинку.

Кафе “Дон Пако” неподалік знаменитого оперного театру “Колон”. Туди я і прошкую, бо знаю напевно, що знайду сеньйориту Венадо саме там.

П’ята година вечора. Щойно закінчилася сієста, в центрі міста все прибуває люду. Ось і “Дон Пако”. Я ще здалеку впізнаю сеньйориту Венадо, красиву смагляву брюнетку в легкому білосніжному платті з досить сміливим, як на журналістку, декольте. Але ж спека!.. Сеньйориті двадцять п’ять років. Вона не сама: час від часу обмінюється репліками з кремезним молодиком років тридцяти. Вилинялі джинси, сонцезахисні окуляри, картата сорочка з короткими рукавами, сандалії на босу ногу, щіточка чорних вусів, у губах сигара, на голові стетсон — справжнісінький герімпейро-золотошукач.

Я зупиняюсь оддалік, оцінюючи обстановку. Небезпеки, схоже, немає. Непомітно стежу за журналісткою і молодиком. Ось він щось сказав своїй супутниці на вухо, після чого обоє сідають за столик, що звільнився. Я рішуче прямую до своїх майбутніх співрозмовників.

— Буенос діас, сеньйорито Венадо! — досить безцеремонно вітаюсь я і, не чекаючи відповіді, сідаю на вільний стілець поруч здивованої журналістки. Молодик у джинсах робить спробу встати й дати мені одкоша. Однак я встигаю вийняти з кишені свій пластиковий карт-бланш і непомітно для оточуючих продемонструвати обом свої повноваження інспектора Служби розслідувань МАБРу. Цей напівофіційний маневр, як у посередньому детективі, схоже, вдався. Принаймні на обличчях сеньйорити і сеньйора видно вираз полегшення від того, що настирливий гість визначив своє статус-кво.

— Оксен Клим, — відрекомендувався я.

— Мене ви, наскільки я розумію, звідкілясь знаєте, — чорні уважні очі уп’ялися в мене. Вивчають. Журналістка машинально відкриває сумочку, дістає звідти пачку “Мальборо”. Витягає сигарету, але, зім’явши, кладе в попільничку. Робить два ковтки кави, принесеної офіціантом, кладе ногу на ногу й відкидається на спинку плетеного крісла.

— Просто я уважно читаю “Ель Меркуріо”, — відказую ухильно.

— Звучить майже правдоподібно. Чи не так, Пабло? — Долорес кидає насмішкуватий погляд на свого супутника. Той ствердно киває головою.

— Отже, вашого приятеля звати Пабло?

— Поцілили з першого разу, — не без іронії відказує той. — Пабло Фернандес. Репортер тижневика “Періодіста де Буенос-Айрес”. Інформації, сподіваюсь, для початку вистачить?

— Не задирайся, — примирливо пробурчав я. — Мені треба задати сеньйориті кілька запитань. Можливо, в дечому допоможеш і ти.

— Побачимо, — багатозначно протягнув репортер.

— Слухаю вас. — Долорес поклала долоні на стіл і, не повертаючи голови в мій бік, стала розглядати свої довгі красиві пальці.

— МАБР розслідує одну досить заплутану справу, — обережно почав я. — Нашу увагу привернула компанія “Ай-бі-кей”. Зокрема, її філіал у Сантьяго.

— Ви, очевидно, читали мій репортаж в “Ель Меркуріо”? — ковзнула по мені оцінюючим поглядом журналістка.

— Читав, — погодився я. — І нам спало на думку, що ви, можливо, знаєте деякі подробиці, які не потрапили на шпальти газети.

— Безперечно, — тихо мовила Долорес. — Але довести те, що мені відомо, я не можу. Хоч знаю достеменно: це брудна компанія і те, чим вона займається, — теж бруд.

— І все-таки, щоб давати подібну характеристику, потрібно мати якісь факти.

— Ось факт. Зовсім свіжий, — сеньйорита знову відкрила свою сумочку, але на цей раз дістала звідти складений учетверо номер “Сантьяго естелар”. Розгорнувши