День Незалежності - Петро Масляк

Після перетину кордону кілер задрімав, але ненадовго. Досить скоро автобус зупинився біля автовокзалу в Самборі, і Рамірес випростався на сидінні, вигнувшись неначе кіт і позираючи своїми жовтими, немов у тигра, очима у вікно. Його супутники з гамом, сміхом і жартами тягли свої валізи до дверей і вистрибували на асфальт, немовби якийсь загін спеціального призначення, що десантується на ворожу територію. Здавалося, що їхнім завданням було захоплення міста. Схоже, що місто не було проти, бо «десантників» зустрічали легкові машини з причепами, мікроавтобуси і навіть мотоцикли з колясками. Туди переправлялися величезні валізи і безслідно зникали в механічних нутрощах.

Хосе не став чекати рейсового автобусу до Львова, а винайняв приватне таксі. При цьому він торгувався з водієм дуже лапідарно, вживаючи лише короткі слова: Львів, скільки, багато, давай. Балакучий водій марно намагався розговорити пасажира. Той закутався в куртку і, відвернувшись до вікна, лише мовив: дуже втомився, треба спати. У Львові Рамірес вийшов з машини біля залізничного вокзалу і розрахувався з водієм, котрий якось підозріло провів поглядом струнку фігуру пасажира.

«А, байдуже, - подумав Хосе. - В міліцію він наврядчи повідомить, але якщо і зробить це, документи у мене в повному порядку».

Звичайно, він міг вляпатися у якусь таку пастку, але способів порятунку знав безліч, як описаних в літературі, так і розроблених ним особисто. Міг одним пальцем убити людину. Лазив, як кіт по деревах, пройшовши спеціальний курс навчання лазіння по скелях і будинках без страховки. Ці знамениті курси постійно діяли у Каліфорнійському університеті США. Виїжджаючи на чергове завдання, завжди брав з собою пакетик з крейдою, яку, в разі потреби, використовував для кращого зчеплення пальців з поверхнею будівель або скель.

Перший міліцейський патруль, який трапився йому на вокзалі, Рамірес проминув трохи насторожено. Але двоє молодих міліціонерів не звернули на нього жодної уваги. Це остаточно заспокоїло кілера, адже вказувало, що він має вигляд «свого». Зовсім несподівано на Хосе накотилося доволі гостре відчуття власної причетності до цієї країни і її мешканців, можливо, найдавнішого народу в світі. Йому раптом закортіло дійсно стати своїм серед цих людей, з якими мав генетичну спорідненість, зробити щось для них. «Сентименталізм - ознака старіння», - подумав він.

Хосе із зацікавленістю придивлявся до людей, будівель, шляхів і бачив всюди бідність і соціальне розшарування. «Це суспільство - далеке від справедливості», - зробив він висновок. Йому пригадалися слова одного з американських письменників, що «всі мислячі істоти народжуються нерівними. Досконале суспільство дає кожному рівну можливість плавати на його власній глибині». Країну, куди його занесла доля, досконалість чекала десь у неосяжному майбутті.

Рамірес купив у касі квиток до Києва у купейний вагон фірмового потягу «Галичина». До відправлення лишалося ще декілька годин, і він вирішив оглянути місто. Воно його вразило.

«А я думав, що на схід від Польщі Європи вже немає, - розглядав він розкішне старовинне європейське місто з абсолютно виразною українською специфікою в архітектурі. - А тут раптом отаке - не схоже ні на Польщу, ні на Німеччину або Францію. А хто знає про Львів у Британії, США, Аргентині чи Уругваї?» - дивувався Рамірес, задерши голову перед Чорною кам’яницею на площі Ринок.

Обличчя будь-якого європейського міста визначає не лише його архітектура, але й, скажімо, кав’ярні, які у Львові виглядали належно кращим європейським традиціям. Хосе надовго «зависав» у них, переходячи з однієї до другої і якось зачудовано прислуховуючись до людського гомону довкола. І в ньому наростало відчуття причетності до країни і цих щирих, простих і привітних людей.

«От знайти б собі тут якусь гарненьку жіночку, он їх скільки навкруги, і кинути десь якір аж до завершення свого земного шляху... - думав він. - Все одно і оком не встигну змигнути, як десь проколюсь, втрачу пильність і загину або просто стане фізично важко виконувати замовлення. Вже зараз варто думати, де доведеться мешкати до кінця днів своїх. Це має бути якесь цивілізоване місце, країна, але ще не повністю, так би мовити, інтегрована у світову чи європейську систему... Проте ще рано приймати остаточне рішення», - відмахнувся Рамірес від сентиментальних думок.

Наближався час відходу потягу, і кілер, відвідавши наостанок доволі пристойний гіпермаркет, зупинив таксі й дістався до залізничного вокзалу. Його дублер мав приїхати до Києва за тиждень перед здійсненням акції. Цього часу, на думку Раміреса, вистачило б на його адаптацію. Власне, роль дублера була суто номінальною. Хосе міг обійтися і без нього. Можливо, він і відішле дублера. Але поки що рано про це думати. Він підійшов своєю пружною котячою ходою до вагону і, використавши одну із своїх чарівних посмішок, відпрацьованих роками, привітався з молодою провідницею, яка стовбичила біля дверей, і простягнув їй свого проїзного квитка.

- У вас четверте купе, нижнє тринадцяте місце, - сказала провідниця, теж відповідаючи посмішкою і кокетливо дивлячись на ставного молодика.

- Дякую, серденько, - промовив своїм глибоким оксамитовим голосом Рамірес.

Цей голос, його тональність теж були відпрацьовані протягом довгих тренувань. Голос ніби йшов з самих глибин чоловічого єства Хосе. Підхопивши валізу, чоловік миттєво злетів по сходах, демонструючи відмінну фізичну форму, і рушив вузьким коридором вагону. Підійшовши до четвертого купе, Рамірес постукав.

- Заходьте, - долинув до нього жіночий, як йому видалось, юний голос.

Чоловік відсунув двері купе і зазирнув всередину. Біля вікна дійсно сиділа молода дівчина. Саме цієї миті вона розгортала на столику свій проїзний квиток.

- Доброго вам вечора, - чемно привітався Рамірес.

- Добрий вечір, - відповіла дівчина.

- А де місце тринадцять? - запитав він.

- Саме на ньому я сиджу. Ой, вибачте, зараз пересяду, щоб ви могли сховати речі. Моє місце чотирнадцяте, на другому ярусі.

- Щоб я таку молоденьку і гарненьку пані вигнав на верхній ярус?! - посміхнувся Хосе. - Пропоную помінятися місцями. Я спортсмен, для мене вилізти на верхню полицю - це просто розминання перед змаганнями.

- Ви їдете до Києва на змагання? - запитала дівчина.

- Зовсім ні, я їду до столиці шукати