День Незалежності - Петро Масляк
Стів ще побігав висолопивши язика по вулицях, зазираючи до барів, але Меггі вже давно сиділа в невеличкому приватному готелі біля доволі смердючу притоку Темзи, що несла свої міазматичні води просто під вікнами цієї третьорозрядної нічліжки. Все було вже підготовлене до від’їзду, і Меггі ще трохи із задоволенням порозглядала себе в майже стерте готельне дзеркало. Навіть у ньому і в усьому убозтві обстановки цього помешкання вона виглядала на всі сто. Дівчина зайшла до ванної кімнати, і за кілька хвилин звідти вийшов стрункий молодик. Маючи білета на сьогоднішній авіарейс до Франкфурту-на-Майні, «Меггі» природно не збиралася зустрічатися зі Стівом завтра. Перед тим як вирушати до аеропорту Хітроу, Рамірес вирішив завітати у готель, де зупинився Стів, відвівши українському посереднику для життя лічені години, адже у таких випадках кілер діяв швидко і абсолютно безжально.
По дорозі до аеропорту Рамірес згадав, як три місяці тому йому пропонували убити Президента України. Звертався олігарх, котрого і замовили саме зараз. Тоді угода зірвалася з вини замовника. Олігарх, будучи людиною дуже заможною, все ж пожалів суму, яку кілер запросив за виконання замовлення. Вирішив, що це дуже дорого і нібито знайшов в Україні виконавця, «не гіршого за самого Раміреса», але незрівнянно дешевшего. Стосовно дешевизни, це схоже було на правду, адже, як відомо, українці не надто цінують свою працю і кваліфікацію. В принципі, виконавцем міг бути лише один снайпер, той, котрий убив дублера Раміреса десять років тому в Києві. А тепер, схоже, сам Президент наймає Раміреса для вбивства цього олігарха. А чи не повториться, часом, знову дуель снайперів, як минулого разу? Рамірес не сумнівався, що його замовником є одна з посадових осіб найвищого щабля влади в Україні. Працівників спецслужб, а саме так виглядав, розмовляв і навіть дивився отой Стів, Хосе відчував за цілу милю. Олігарховий посередник був зовсім іншим: від нього за сотню ярдів аж курило кримінальним минулим, рекетом і бандитизмом.
Рамірес розумів, що в той День Незалежності України, десять років назад, залишився в живих цілком випадково. Його життя буквально висіло на волосинці. Поціль його візаві в інше вікно, і Раміреса вже давно не було б в живих. З того часу Хосе не раз ловив себе на думці, що періодично думає про українського снайпера. Хто він, де і як живе, про що мріє, чи має дружину, дітей?
Була іще одна річ, загадка, котру Рамірес досі не зміг розгадати. В той час, коли готувався до виконання отого замовлення десятирічної давності, він з подивом відчував, як його особа інколи ніби роздвоювалася і жила якимось чужим життям. Вдень він, напружуючи свою велетенську волю, міг успішно впоратися з цим станом. Однак вночі, коли воля слабла, він бачив дивовижні сни, в яких щасливо жив з дружиною, сином і улюбленою донечкою десь в іншому світі, в якомусь іншому просторовому вимірі. А потім все це кудись відступало, і він знову опинявся у своєму власному стані, часі і просторі. В житті кілера, безумовно, бували часові відрізки великої психічної і розумової напруги, але це було щось інше і зовсім незбагненне. «Мабуть, проявились якісь побічні ефекти професії, - роздумував Рамірес. - А чи не може бути й так, що десь, в іншому просторовому вимірі, в іншій країні живе людина, яка періодично перевтілюється в мене, а я - в неї, - думав він. – Може, і той, інший я, бачить сни про моє життя, як я бачу сни про його життя. А може це не сни… Ні, так не можна. Мабуть, саме з таких речей і починає людина божеволіти».
Рамірес вилетів з Лондона до Франкфурту-на-Майні вечірнім рейсом. У літаку, коли він ненадовго задрімав, йому раптом наснилися вірші невідомого українського поета, які він, прокинувшись, почав з подивом шепотіти: «Є місто Ф. на річці Майн, Де не обтяжить самота, Де добре п’ється апфельвайн, І у повій пружні вуста…» Тут він пригадав, що вже давно взяв за звичку знайомитися з газетами тієї країни, де йому випадає виконувати замовлення. «Напевно, десь там вичитав і потім забув», - заспокоїв він себе. Раптом в його уяві спливла та газета, і навіть її колір, червонуватий, а також прізвище поета і його фотографія. Газета називалася «Літературна Україна». «А пам’ять у мене донині, як комп’ютер», - задоволено подумав він і почав шепотіти продовження: «Тебе ніхто не впізнає, В зеленому районі Нід, Лише оцей брюнет портьє, І ти для нього дармоїд». «Треба буде якось пожити в тому готелі в зеленому районі Нід і взяти собі на ніч розкішну білявку-німкеню з великими ногами і грудьми. І заодно перевірити, чи дійсно торжествує книжне знання… Це ж треба, я вичитав про наявність району Нід у німецькому місті Франкфурті з української газети. Фантастика. От якщо мене буде обслуговувати ще й портьє брюнет…»
Рамірес, як завжди, жадібно всотував інформацію з будь-якого нового для себе джерела або ж оточення. Вже давно він взяв для себе за правило перший принцип існування таких людей, як він: якщо ти не будеш щиро цікавитися життям, то життя почне підступно цікавитися тобою.
Весело провівши ніч у невеличкому готелі Франкфурту, в дійсно зеленому районі Нід, Рамірес вранці відбув потягом до Польщі. В готелі його обслуговував брюнет-портьє, і, нічого не розуміючи, з подивом ловив на собі лукаво-саркастичний погляд кілера, котрий в цей момент якраз знову цитував про себе віршований текст з «Літературної України». Діставшись до кордону з Україною, він домовився з водієм автобуса, що той перевезе його через кордон. Дав 100 євро до кордону і стільки ж пообіцяв після. Пасажирами автобусу були мешканці прикордонних місцевостей України, що заробляли на життя, продаючи в Польщі дешеві цигарки та інші товари. Їхати було не дуже зручно, бо весь автобус був забитий всілякими товарами, які люди везли з Польщі на продаж до України. Скрізь лунала українська мова. Рамірес ніби опинився у своєму дитинстві в українському кварталі міста Монтевідео, столиці Уругваю. Тоді він ще звався Хосе Ткачук…
Рамірес розумів, що його могли і викрити, якби прикордонники почали «трусити» автобус по-справжньому. Але і в цьому випадку він практично нічим не ризикував. Хіба що його б висадили. Грошей у Хосе вистачало, тому він міг уладнати будь-яку проблему, якщо не з рядовими митниками і прикордонниками, то вже точно з їхнім
