Чоловіки під охороною - Робер Мерль
У двох випадках я бачу явну несправедливість. Дві з цих жінок заслуговують більшого, ніж обмежених знань, до чого їх прирекла наша жінконенависницька культура. Але, з іншого боку, я ніяк не можу змиритися з чоловіконенависництвом, жертвою якого став і сам. Внаслідок усього цього склалося нестерпне становище. Я почуваю себе чорним лейтенантом, що командує взводом білих солдатів. Отож мушу підкорятись і терпіти зневагу.
Лабораторія — це передусім колектив, і треба, щоб цей колектив працював, згуртований однією метою, щоб його членів бодай трохи єднало людське тепло. А саме цього нам і бракує. За таких несприятливих умов я теж не дуже добрий керівник, та й не можу ним бути. Неважко зрозуміти причину.
Серед моїх працівників найблискучіший, найбагатший ідеями і найталановитіший — Гребел. Це міцний чоловік, якому пішов п’ятий десяток. Високий, худорлявий, з негнучким станом, проте спритний, голова лиса, широке чоло математика, чорні очі маленькі, пронизливі й завжди насторожені, ніс довгий, рівний і гострий, губи тонкі, підборіддя клинцем. Обличчя теж довгасте й загострене, мов лезо ножа.
За нормальних умов доктор Гребел, коли зважити на його досвід, розум і талант, мав би бути моїм найближчим помічником, ближчим за Пірса й Сміта — загалом чудових дослідників, про яких я можу сказати лише те, що їх не дуже розпирають ідеї. І справді, я, приїхавши до Блувілла, мав намір запропонувати Гребелові підвищення, але відразу на це не зважився й добре зробив.
Гребел належить до С. До речі, легенда про те, нібито кастрат неодмінно має гладшати, однаково неправдива і щодо чоловіків, і щодо коней. І ще одну легенду я хочу розвіяти: про сумирність кастратів. Хоч у Гребела назавжди припинилося сім’яутворення, агресивності в нього й далі аж надто багато. До того ж Гребел, належачи до С, дуже хизується своїми кастовими привілеями: навіть на білий халат він чіпляє зелений значок із золотистою літерою і безліччю дрібних деталей, дає мені відчути, що моє становище нижче за його. Тож я призначив його на другорядну посаду з вузькою спеціалізацією, щоб між ним і справжнім станом дослідів була щільна перегородка. Я зажадав від Пірса й Сміта також тримати все від Гребела в таємниці. Я ніколи не залишаю кабінету, не замкнувши дверей і не сховавши ключ у кишеню. А з недавнього часу ще й забираю ввечері додому записника, в якому день у день тайнописом роблю позначки про досягнення, коли вони є, в нашій роботі.
Атмосфера недовіри, напруженості й потайливості, що панує навіть у лабораторії, цілком очевидно, дуже шкідлива. На жаль, я не можу використовувати блискучий Гребелів розум для більш творчого завдання. А ще прикріше те, що я не можу відверто обговорювати зі своїми колегами проблем, які постають перед нами. Отож поділ персоналу на три касти й моє ганебне низьке становище зробили з мене поганого керівника: суворого, несправедливого, владного, потайного. Цілковитою протилежністю того, який я є насправді і яким був в інших лабораторіях, очолюючи їх.
На перший погляд, у лабораторії ніби все гаразд. Ми розмовляємо між собою чемно, всі мої вказівки виконуються, робота посувається, чи, правильніше сказати, буцімто посувається. Але час від часу зринає щось таке, що, мов шашіль, підточує наші зусилля.
Гребел, який завдяки своїм здібностям і могутній волі має таку велику владу над С і навіть над жінками, що ці останні забувають про свої привілеї і розмовляють з ним, мов із рівним, ненавидить мене. Тому ми з ним потрапили в сумне хитросплетіння неприязні. Спершу він зневажав мене й стежив за мною. Потім я почав підозрювати його й відвів йому другорядну роль у лабораторії. Згодом я впевнився, що він пише на мене доноси. Відтак я почав уже насилу терпіти його присутність в одній зі мною кімнаті і, коли мені треба було йому щось сказати, робив це через Пірса. Згодом Гребел заходився підбурювати С, жінок лабораторії та управителя з тим, щоб звільнити мене з посади.
Пірс і Сміт скаржаться, нібито провадити дослідження їм перешкоджали вже на самому початку. Насправді, вони, гадаю, помиляються. Одначе їхні підозри свідчать про ту гнітючу атмосферу, що панує в лабораторії. Зі свого боку, я постійно стежу, щоб С і жінки з моєї лабораторії не припускалися промахів, і ретельно вираховую саму ймовірність цих промахів.
Така поведінка зовсім не відповідає моїй вдачі. Але я змушений вдаватись до неї.
Через три місяці після мого приїзду до Блувілла, — якщо бути точним, то двадцять шостого січня, — криза загострилася: я одержав із замку таку записку:
«Докторе Мартінеллі!
Мене не задовольняє Ваше ставлення до жіночого персоналу і С у вашій лабораторії. Прошу змінити його.
Гільда Гельсінгфорс».
Ця записка приголомшила мене й не залишила мені жодної змоги виправдатися. Як я довідався з першої записки від Гільди Гельсінгфорс, нам заборонено писати їй чи домагатися побачення з нею. Тож я пішов до містера Берроу. Він прийняв мене із зневажливою чемністю. І справді, хтось написав йому на мене скаргу. Він прочитав її і передав Гільді Гельсінгфорс. Містер Берроу відмовився сказати, хто написав ту скаргу, відмовився він і сказати, що про неї думає. Я зауважив йому, що, не маючи змоги поговорити ні з місіс Гельсінгфорс, ні з ним, Берроу, я не можу захиститись чи бодай дізнатися, в чому мене звинувачують. Містер Берроу підніс угору руки. Мовляв, тут він нічого не вдіє, всі внутрішні проблеми в лабораторії його не стосуються. Під час цієї розмови містер Берроу знову здавався мені брезклим, слизьким і чіпким, мов спрут.
Від того дня я став у лабораторії вдвічі обережнішим, із жінками й
