Чоловіки під охороною - Робер Мерль
Я сиджу, і Джоан, наче велика артистка, яка впевнена в публіці й приберігає свої ефекти, примушує мене чекати.
Ну ось, нарешті я визрів. І вона, зі свого боку, теж уже готова. Джоан відриває бінокль від очей, знову прикладає палець до губів, простує в куток кімнати, вклякає навколішки й чаклує над чимось біля плінтуса, але над чим саме, я не бачу, бо вона повернулась до мене спиною. Коли місіс Пірс нарешті підстрибом підходить до мене, то скидається на усміхненого яструба й голосно регоче; цей її регіт нагадує пронизливий зойк. Вона сідає навпроти мене в крісло-гойдалку й заходжується радісно погойдуватись. Мені стає страшнувато, бо коли я довго дивлюся на неї, мене починає нудити.
— Ральфе, розмовляйте вільно! Я вимкнула підслухувач. А оскільки в суботу до вас приїде Аніта, то й вам, Ральфе, раджу знайти вдома свій. Не треба, щоб містер Берроу втішався вашими пустощами!
І місіс Пірс знову сміється криком чайки й шалено розгойдується в кріслі. Я потуплюю очі й зніяковіло всміхаюся.
— Годі вам, Ральфе! — гукає вона сміючись. — Годі вдавати незайманого хлопчика!
— Годі й вам гойдатися, мені неприємно дивитись.
— О, даруйте, Ральфе, я забула!
Вона зупиняє крісло. Я зиркаю на неї.
— А як ви дізналися, що Аніта має приїхати?
— У понеділок ви одержали від неї листа.
— Ви впізнали її почерк на конверті?
— Та ні. Ви забуваєте, що отримуєте свою пошту в лабораторії. Я помітила, з яким поважним виглядом ви обідали.
— Не знав, що на моєму обличчі можна все прочитати, — трохи роздратовано кажу я.
— Заспокойтеся, Ральфе, далеко не все. До того ж зробити це можу тільки я, бо знаю контекст.
— Який контекст?
Джоан сміється.
— Невже я повинна договорювати все до кінця? Ну що ж, назвімо це… збудженням, що його викликає у вас присутність будь-якої жінки (добре сказано!), й тривогою за ваші майбутні взаємини з Анітою.
— І що змінилося в цьому контексті?
— З понеділка це збудження стало гарячковим (сміх), на вашому обличчі можна було побачити й надію, й розпач. До того ж ви куди менше говорили і майже не турбувалися про Дейва.
— Я міг думати про іншу жінку.
Знову сміх, схожий на крик чайки.
— Так, так, Ральфе, ви думали й про іншу жінку! Не намагайтесь обвести мене круг пальця, лицеміре! Але інші жінки, на вашу думку, недоступні, і ви, мріючи про них, дали їм належну оцінку…
Я мовчу. Отже, вона здогадалася про Пуссі. Але як? Не думаю, що Стайн… Ні, ні, це на нього не схоже.
Мене збиває з пантелику її талант ясновидиці, і я, навіть не обмірковуючи свій вчинок, такий схожий на вчинок людини, яка просить ворожку поворожити, запитую в місіс Пірс:
— Джоан, як ви гадаєте, Аніта й справді приїде?
Місіс Пірс більше не сміється. Вона дивиться на мене лагідними проникливими очима.
— Цілком можливо. Але не гнівайтеся на неї, якщо вона два-три рази не дотримає слова. Чи якщо буде змушена приїздити до вас дедалі рідше. Ні, Ральфе, не кривіться так. Аніта не може робити того, що їй заманеться. Особливо зважте на те, що вона обрала шлях, на якому ви не можете бути її супутником. Вона багато попрацювала, не знаючи ні хвилини спокою, й зробила велику кар’єру. Аніта не відмовиться від неї заради вас.
Я байдуже відповідаю:
— Тоді я відмовлюся від своєї.
— О ні, ви залишитесь у Блувіллі! Ви прив’язані до нього, як жінка до домашнього вогнища. А Аніта — велика людина й весь час у високих справах. Вона думає про вас. Але не може бути поруч із вами.
— А ви не думаєте, що вона приїздила б частіше, якби кохала мене дужче?
Лунає сміх, схожий на крик чайки.
— Ральфе, ви міркуєте, як жінка! Аніта поділила своє життя, як чоловік, на дві шафки: у більшій — її кар’єра, в меншій — ви.
— Чудово!
— Та й ви, Ральфе, будьте відвертіші. Ви теж не закохані до нестями в Аніту. Ви мрієте й про інших жінок…
Я переймаюсь якимсь двоїстим почуттям до Джоан. Вона водночас захоплює й дратує мене. Місіс Пірс усе бачить, усе знає й ніколи не дає вам про це забути! Вона мало зважає на те, що ображає вас, проникає у ваші таємниці, ганьбить вас.
Я гордовито мовчу, але моя погорда її не обходить. Скоріше розважає. Їй додає сили приязнь, яку вона відчуває до мене й на яку я відповідаю взаємністю. І місіс Пірс, впевнена в цій силі, добирає ще гостріших слівець. Вона просто кидається в наступ, викликаючи в мене хвилювання й трепет. Якщо вона так діятиме й далі, то невдовзі цілком залізе мені в душу.
Джоан сміється.
— Не забувайте, що Аніта вельми небайдужа до вас.
І знов уривчастий, пронизливий сміх. Ніби ціла зграя чайок злітає в повітря.
— А втім, я її розумію, — каже місіс Пірс, роздивляючись мене своїми колючими очима. — Ви гарний хлопець,
