Чоловіки під охороною - Робер Мерль

— Ні, ні, Джоан, — заперечує Муч, — не кажіть цього! Ми ніколи не буваємо надто ніжними! Дитина здатна вбирати в себе без кінця-краю нашу любов. Вона просто впивається нею. І дитині завжди її мало!

Я намагаюсь повернути її до своєї теми:

— А чому ж Дейв відштовхує мене, як зробив це сьогодні?

— Ну що ви, Ральфе, це природно.

— Природно?

— Звичайно, Ральфе. Поставте себе на його місце. Дейв залишився без матері. Тепер він страшенно боїться втратити й батька. Ось чому хлопчик так тримається за вас. Гадаєте, коли ви їдете верхи на прогулянку, він бавиться в басейні? Аж ніяк! Він чекає на вас. А коли ви спізнюєтесь, Дейв не знаходить собі місця. Ось чому я, дізнавшись, що ви вже повернулися до замку й пішли подавати медичну допомогу Пуссі, послала Стайна попередити хлопчика про це (вона, як і всі ми, називає свого чоловіка Стайном).

— Дякую, Муч. Дейв мені сказав.

— На жаль, це нічого не дало. В нього вже урвався терпець.

— Що ви хочете цим сказати?

— Що Дейв уже не зміг позбутися тривоги, яку в нього викликало ваше спізнення.

— У такому разі він, побачивши мене, мав би зрадіти.

Муч хитає головою.

— Так реагує доросла людина. У дітей тривога не минає довше. В них рефлекторне гальмування надто слабке. І ось що сталося з Дейвом: він утратив самовладання. Хлопчик утратив самовладання, бо дуже тримається за батька. Тому й гнівається на вас.

Я дивлюся на Муч.

— Ви хочете сказати, що він гнівається зі страху втратити мене?

— Саме так. Цю його поведінку викликав розпач.

— Жах, — кажу я впівголоса.

— О ні, — озивається місіс Пірс, не повертаючись і не відриваючи очей від бінокля. — Ви, Ральфе, не дуже журіться. В його поведінці нема нічого страшного. То звичайна гра. Дейв добре знає, що його сварка з вами не така вже й серйозна. Він просто намагається якось вас покарати.

— І випробувати вашу любов до себе, — докидає Муч.

Я замислююсь, і чим довше розмірковую, тим більше мені здається, що вони мають рацію, Я дивлюсь на них. Тобто дивлюся на обличчя Муч і на спину Джоан. Мене сповнює почуття глибокої вдячності до цих жінок і водночас трохи пригнічує їхня мудрість, яку я переймаю в них.

— І що ж тепер робити? — питаю я досить стурбовано.

— Тепер я піду додому, — відповідає Муч, — візьму Дейва і поведу його до кафетерію. Там ми заповнимо свої таці й сядемо за ваш стіл.

Я встаю.

— Дякую, Муч. Дякую за все. І даруйте мені, що забрав з вашої аптечки ось це.

Оскільки я не кажу, що саме, заінтригована місіс Пірс відриває від своїх соколиних очей бінокль, полишає спостережний пункт і біжить до нас. Побачивши тюбик, регоче:

— Можна подумати, що в Дейва не витримують нерви!

— Гадаєте, мої побоювання марні?

— Звісно ж! — відказує Джоан.

— Вам погано в Блувіллі, Ральфе, — озивається Муч. — Ви тут постійно відчуваєте тривогу. Дейв також. Які думки можуть народитися в такого хлопчика, як Дейв, коли він помічає, що ні С, ні «одиначки» не хочуть його бачити? Але накласти на себе руки — ні, це на нього не схоже. Звичайно, Дейв думає про смерть — про вашу й про свою, — але він не накладе на себе руки. Ні в якому разі. Заспокойтеся. Викиньте такі нісенітниці з голови!

— Думайте про щось приємне, — каже місіс Пірс. — Наприклад, про охоронниць. Є серед них і гарненькі.

Вона лукаво сміється. Муч також. Вони перезираються і поглядають на мене трохи глузливо й водночас захоплено. Слухаючи сміх цих жінок, я почуваю себе під їхніми поглядами, наче Чарлі із «Золотої лихоманки»[15], — кумедним і розчуленим.

Я не боюся видатись їм невдячним і покидаю їх. Мабуть, я такий збудливий через свій низький зріст, і я не хочу, щоб із мене глузували, навіть і ці люб’язні жінки. Я дуже їх шаную, але отакі повчання мене дратують. Місіс Пірс і Муч завжди дуже самовпевнені. Одна з них із своїми гострими передчуттями забагато мовчить, а друга аж надто балакуча. Я здогадуюся, про що, чи то пак, про кого, і якими словами вони збиралися заговорити зі мною, оплакуючи мою самотність. Та тільки мені відомо, що я думаю про Аніту, яка довго не приїздить і так рідко пише листи. Але мені не хочеться, щоб вони гудили її й жаліли мене.

Очевидно, Джекі й Пуссі пристали на пропозицію Стайна мовчати чи принаймні не роздувати довкола інциденту пристрастей, бо ніхто з нас, навіть Джесперсен, не дістав від містера Берроу записки про штраф, який вирахували б із нашої платні. Прогулянки в неділю пополудні й далі відбуваються своїм звичаєм, тільки замість Пуссі тепер нас супроводжує незграбна, просто неотесана й така сама холодна висока чорнявка. Мені, хоч як це дивно, бракує Пуссі, дарма що вона жодного разу не посміхнулася до мене, жодного разу не глянула в мій бік. Проте я відчував утіху, коли дивився на неї.

Коли ми під’їздимо до гори, я зупиняю Чучку, обертаюсь і чекаю на «козацьку варту». Нарешті Джекі порівнюється зі мною, і я цілком природно запитую її, як себе почуває Пуссі. Моя сміливість приголомшує Джекі. Мовчазгна угода, нещодавно укладена між нами, викликає в неї таку ніяковість, а те, що я лікував її подругу, так зворушує Джекі, що вона відповідає:

— Пуссі почне виконувати свої службові обов’язки наступного тижня.

Я наздоганяю Джеса