День опричника - Володимир Георгійович Сорокін
Роботи багато було… Горохова тоді, як і годиться, спочатку мордою по гівну потягали, потім рот асигнаціями набили, зашили, у сраку свічку вставили та на воротях садиби й повісили. Родину чіпати було не велено. А маєток мені відписали. Справедливий Государ наш. І слава Богу.
Дорога праворуч повертає.
Виїжджаю на Рубльовий тракт. Гарна дорога, двоповерхова, десятисмугова. Вирулюю в ліву червону смугу. Це — наша смуга. Державна. Доки живий і при ділі Государевому — буду по ній їздити.
Розступаються машини, побачивши червоний «мерин» опричника із собачою головою. Розтинаю зі свистом повітря підмосковне, тисну на педаль. Постовий коситься з пошаною. Командую:
— Радіо «Русь».
Оживає в кабіні м’який голос дівочий:
— Доброго здоров’я, Андрію Даниловичу. Що хочете послухати?
Новини я всі вже знаю. З похмілля гарної пісні душа просить:
— Заспівайте-но мені про степ та про орла.
— Буде зроблено.
Вступають гуслярі плавно, бубонці розсипаються, дзвіночок срібний дзвенить, і:
Ой, ты степь широкая,
Степь раздольная,
Широко ты, матушка,
Протянулася.
Ой, да не степной орел
Подымается.
Ой, да то донской казак
Разгуляется.[2]
Співає Червонопрапорний Кремлівський хор. Потужно співає, гарно. Бринить пісня так, що сльози навертаються. Мчить «мерин» до Білокам’яної, миготять села та садиби. Сяє сонце на ялинах засніжених. І оживає душа, очищається, високого просить…
Ой, да не летай, орел,
Низко по земле,
Ой, да не гуляй, казак,
Близко к берегу![3]
З піснею так би і в’їхав у Москву, та не дають. Дзвонить Посоха. Його пещена пика з’являється в райдужній рамці.
— А, щоб тебе… — бурмочу, прибираючи пісню.
— Ком’яго!
— Чого тобі?
— Слово й Діло!
— Ну?
— Осічка в нас з природженим дворянином.
— Як це?
— Крамолу йому вночі не зуміли підкинути.
— Та ви що?! Чого ж ти мовчав, куряча голово?
— Ми до останнього чекали, та в нього охорона гарна, три ковпаки.
— Батя зна?
— Нє-а. Ком’яго, скажи ти Баті сам, мені стрьомно. Він на мене ще за посадських гнівається. Страшно. Зроби, буду твоїм боржником.
Викликаю Батю. Широке рудобороде обличчя його з’являється праворуч від керма.
— Здрастуй, Батю.
— Здорово, Ком’яго. Готовий?
— Та я-то завжди готовий, Батю, а ось наші в дурні пошились.
Не зуміли дворянину крамолу підкинути.
— Та й не треба тепер… — Батя позіхає, показує здорові, міцні зуби. — Його й без крамоли валити можна. Голий він. Тільки ось що: сім’ю не калічити, зрозумів?
— Зрозумів, — киваю я, прибираю Батю, умикаю Посоху. — Чув?
— Чув! — із полегшенням шкіриться він. — Слава тобі, Господи…
— Господь тут ні до чого. Государеві дякуй.
— Слово й Діло!
— І не запізнюйся, гульвісо.
— Та я вже тут.
Повертаю на Перший Успенський тракт. Тут ліс іще вищий за наш: старі, вікові ялини. Багато вони побачили на своєму віку.
Пам’ятають вони, пам’ятають Смуту Червону, пам’ятають Смуту Білу, пам’ятають Смуту Сіру, пам’ятають і Відродження Русі. Пам’ятають і Преображення. Ми на порох розсиплемось, у світи інші відійдемо, а славетні ялини підмосковні будуть стояти та гіллям величним погойдувати…
Та-а-к, он воно як з дворянами буває! Тепер уже й крамоли не треба. Минулого тижня так із Прозоровським вийшло, тепер з оцим… Круто Государ наш за дворян узявся. Ну, і правильно.
Стявши голову, за волоссям не плачуть. Узявся за гуж — не кажи, що не дуж. А як замахнувся — то вже рубай!
Бачу двох наших попереду на червоних «меринах». Наздоганяю, зменшую швидкість. Їдемо цугом. Повертаємо. Їдемо ще трішки й упираємося у ворота садиби дворянина Івана Івановича Куніцина. Біля воріт вісім наших машин. Посоха тут, Хруль, Сиволай, Погода, Охлоп, Зябель, Нагул і Кріпло. Батя корінних на діло послав. Правильно, Батю. Куніцин — міцний горішок. Щоб його розколоти — кмітливість потрібна.
Паркуюсь, виходжу з машини, відкриваю багажник, дістаю свою палицю тесову. Підходжу до наших. Стоять, чекають наказу. Баті немає, значить, я за старшого. Вітаємось по-діловому.
Дивлюсь на паркан: по периметру в ялиннику — стрільці з Таємного Приказу, нам на підмогу. Оточено садибу зусібіч іще з ночі за наказом Государевим. Щоб миша капосна не прослизнула, щоб комар підступний не пролетів.
Але міцні ворота в дворянина. Поярок дзвонить у хвіртку, повторює:
— Іване Івановичу, відчиняй. Відчиняй по-хорошому!
— Без думських дяків не ввійдете, душогуби! — лунає з динаміка.
— Гірше буде, Іване Івановичу!
— Гірше мені вже не буде, псе!
Що правда — то правда. Гірше тільки в Таємному Приказі. Але туди Івану Івановичу вже й не треба. Самі впораємось. Чекають наші. Пора!
Підходжу до воріт. Завмирають опричники. Б’ю по воротях палицею перший раз:
— Горе дому цьому!
Б’ю другий раз:
— Горе дому цьому!
Б’ю третій раз:
— Горе дому цьому!
І заворушилась опричнина:
— Слово й Діло! Гойда!
— Гойда! Слово й Діло!
— Слово й Діло!
— Гойда! Гойда! Гойда!
Плескаю Поярка по плечу:
— Верши!
Заметушився Поярок із Сиволаєм, приліпили вертуху на ворота. Відійшли всі, позатикали вуха. Гахнуло, від воріт дубових — тріски довкола. Ми з палицями — в пролом. А там охорона дворянина — зі своїм паліччям. Вогнепальною зброєю заборонено відбиватися, а то стрільці із променестрілів своїх холодновогненних усіх покладуть. А за Думським законом — з паліччям із челяді хто вистоїть проти наїзду, тому опали не буде.
Вриваємось. Садиба багата в Івана Івановича, подвір’я просторе. Є де помахатися. Чекає на нас купа охорони та челяді з паліччям. З ними три пси цепні, рвуться на нас. Битися з такою оравою — тяжка справа. Домовлятися доведеться. Треба по-хитрому справу державну вершити. Піднімаю руку:
— Слухай сюди! Вашому хазяїну все одно не жити!
— Знаємо! — кричить охорона. — Та від вас все одно відбиватись доведеться!
— Стривай! А давай поєдинників виберемо! Як ваш подужає — підете живі-здорові зі своїм добром! А як наш подужає — все ваше нам дістанеться!
Замислилась охорона. А Сиволай їм:
— Погоджуйтесь, поки ми добрі! Все одно вас виб’ємо, коли підмога приїде! Проти опричнини нікому не встояти!
Порадились ті, кричать:
— Гаразд! На чому битись будемо?
— На кулаках! — відповідаю.
Виходить від них поєдинник: здоровенний скотар, пика гарбузом. Скидає кожух, вдягає рукавиці, шмарклі втирає. Та ми до такого повороту готові — Погода Сиволаєві на руки каптан свій чорний кидає, шапку з кунячою облямівкою струшує, куртку парчеву скидає, поводить плечем молодецьким, шовком червоним обтягнутим, мені підморгує, виходить уперед. Проти Погоди в кулачному ділі навіть Масло
