Гра Ендера - Орсон Скотт Кард

— От і все, тепер твої ангели-охоронці тебе покинули, — сказав Пітер. — Тепер у них не вийде побачити, коли тобі буде боляче, підслухати, що я тобі скажу, помітити, що я з тобою робитиму. Ну то як? Ну то як?

Ендер знизав плечима.

Пітер зненацька посміхнувся й плеснув у долоні, вдаючи гарний настрій.

— Гратимемо в жучар і астронавтів.

— Де мама? — спитала Валентина.

— Пішла, — відказав Пітер. — Тепер я за старшого.

— Тоді покличу батька.

— Уперед. Сама знаєш, його нема.

— Давай грати, — погодився Ендер.

— Будеш жучарою, — наказав Пітер.

— Нехай він хоч раз побуде астронавтом, — попросила Валентина.

— Стули рота й не базікай, — кинув Пітер. — А ти — хутко нагору й вибери зброю.

Ця гра не обіцяла нічого доброго — Ендер знав, що в нього жодних шансів на перемогу. Коли діти грали в коридорах, цілими зграями, жучари були приречені на поразку, іноді їм було непереливки. Але тут, у квартирі, гра вже передбачала жорстокість, і, на відміну від справжньої, жучарі не було куди тікати. Він мав чекати закінчення гри.

Пітер відкрив нижню шухляду своєї шафи й узяв жучарську маску. Коли Пітер купив її, мати дуже сварилася. Та батько сказав: «Війна не припиниться від того, що ми сховаємо маски жучар і заборонимо дітям гратися іграшковими бластерами. Нехай вони бавляться у війнушки, тоді хоч матимуть більше шансів вижити, коли жучари прилетять знову».

«Якщо я виживу в цих іграх», — подумав Ендер й надягнув маску. Вона прилипла, наче долоня, яку притисли до обличчя. Але в жучар не маски, а справжні обличчя, а це зовсім інше. «Цікаво, на своїй планеті, — подумав Ендер, — жучари так само надягають маски людей і грають? І як у них ця маска називається? Слимак, напевно, адже ми м’які й слизькі порівняно з ними».

— Начувайся, слимак! — вигукнув Ендер.

Крізь отвори для очей йому ледь було видно Пітера.

— Отже, слимак? — посміхався Пітер. — Жучара, начувайся, я зараз натовчу тобі пику.

Ендер не побачив занесеної руки, бо маска позбавила його бічного зору. Раптом удар по голові й біль, і все. Утративши рівновагу, Ендер упав.

— Що, погано бачиш, жучара? — зловтішався Пітер.

Ендер спробував зняти маску. Пітер поставив ногу йому на пах.

— Знімати не можна, — наказав він.

Ендер послухався, але Пітер натиснув сильніше. Біль пройняв усе тіло, зігнувши Ендера навпіл.

— Лежати рівно, жучара. Будемо тебе різати. Нарешті одного з вас ми захопили живцем і збираємося подивитися, що у вас усередині.

— Пітере, припини, — попросив Ендер.

— «Пітере, припини-и-и»… Чудово. Виходить, ви, жучари, здатні вгадувати наші імена. Розмовляєте голосом маленьких нещасних діток так, аби викликати в нас жалість. Не вийде! Я знаю, хто ти насправді. Вони заслали тебе, в людській подобі, третяк ти малий, але насправді ти жучара, і ми тебе розпізнали.

Він прибрав ногу, виступив уперед і схилився над братом, коліном упершись йому в живіт під ребрами й став натискати дужче й дужче, навалюючись усією масою тіла. Ендер не міг дихнути.

— Ще трохи, і я вб’ю тебе, — прошепотів Пітер. — Просто натисну сильніше, і ти помреш. А потім прикинуся дурником, мовляв, не знав, що тобі боляче, що ми просто грали, і мені повірять, — усе вийде чудово. А ти будеш мертвий. Усе вийде чудово.

Ендер не міг вимовити жодного слова; він задихався. Пітер здатен на таке. Можливо, зараз і не зробить, але здатен.

— Я так і вчиню, — запевнив Пітер. — Думай, як хочеш, а зроблю. Тобі дозволили народитися, тому що на мене покладали надії, однак я не підійшов. А ти виявився кращим. Точніше, вони вважали, що ти кращий. А мені ні до чого менший брат, котрий кращий за мене. Мені не потрібен третій.

— Я все розповім, — утрутилася Валентина.

— Тобі ніхто не повірить.

— Мені повірять.

— Тоді сестричку також доведеться придушити.

— Еге ж, дуже тобі повірять: «Я й гадки не мав, що Ендрю від цього помре. А коли він помер, я не здогадувався, що Валентина також помре».

Тиск трошки послабшав.

— Гаразд, сьогодні живи. Але коли-небудь ви будете поодинці. Тоді станеться нещасний випадок.

— Це лишень слова, — сказала Валентина. — Ти так не вчиниш.

— Не вчиню?

— Знаєш, чому ти мене не зможеш убити? — продовжувала Валентина. — Бо ти хочеш дорватися до влади, перемогти на виборах. А дідька лисого тебе оберуть, коли розкопають, що твої брат і сестра загинули за нез’ясованих обставин, ще в дитинстві. А так і станеться, бо я написала листа й залишила його у запароленому файлі. І якщо раптом я загину, його відкриють.

— Не сміши мене цими дитячими несподіванками.

— Там написано, що якщо я загину, то в моїй смерті винен Пітер. І якщо він ще не вбив Ендрю, то скоро теж уб’є. Для суду цього недостатньо, але перемога на виборах тобі не світить.

— Тепер ти йому замість монітора, — пирхнув Пітер. — Стережи його вдень і вночі. Добре стережи.

— Ми з Ендером не тупі. Ми розуміємо все не гірше за тебе. А може, й краще. І здатні все розрахувати. Ти не розумніший за нас, Пітере, ти просто більший.

— Знаю, але настане день, коли ти забудеш, і він залишиться сам. Згадаєш, кинешся до нього, а з ним усе гаразд. Наступного разу ти вже не хвилюватимешся і прибіжиш не так хутко. А він буде цілий і неушкоджений. Нарешті ти вирішиш, що я забув. Минуть роки, а тоді вже станеться нещасний випадок. Я знайду його тіло й довго оплакуватиму брата. Ти пригадаєш цю розмову, Валь, дорікнеш собі, бо будеш впевнена, що я змінився, що це насправді нещасний випадок, і що жорстоко буде пригадувати мені слова, які вирвалися в запалі дитячої сварки. Тільки насправді все буде інакше. Я зроблю так, аби він загинув, і ти не зможеш мені завадити. Можеш уважати мене просто великим.

— Великим лайном, — буркнула Валентина.

Пітер підстрибнув і кинувся на неї. Дівчинка викрутилася, і Ендер зірвав маску. Пітер упав на ліжко й голосно зареготав.

— Ви — два найкращі лохи планети.

— А зараз він скаже, що пожартував, — сказала Валентина.

— Це не жарти, а гра! Я примушу вас вірити в усе, що завгодно, примушу вас танцювати, як маріонеток. — Голосом чудовиська Пітер загарчав: — Я вб’ю вас, порубаю на шматочки й викину на смітник! — І знову реготав. — Кращі лохи Сонячної системи.

Ендер стояв, дивився, як той сміється, і згадував Стілсона, те, що відчував він сам, коли лупцював ворога. З Пітером треба так само, він на це заслуговує.

Валентина ніби прочитала його думки.

— Ні, Ендере, — прошепотіла