Долина Чотирьох Хрестів - Ігор Михайлович Забєлін

— Косси в паніці втекли з материка, — розповідав нам дорогою археолог, що вів розкопки. — Вони кинули і сокири, і мисливське спорядження, і посуд…

Ми самі пересвідчилися в цьому, підійшовши до землянок. Я порівняв матеріал, з якого були зроблені сокири, знайдені біля мису Шмідта й на острові. З першого ж погляду було видно, що сокири витесані з різних гірських порід. Очевидно, на материку косси встигли закінчити, замурувати й замаскувати храм. Сусідні племена напали на коссів, коли ті відпочивали після важкої виснажливої роботи… Вони так-сяк відбилися від нападаючих, але змушені були втікати на північ…

Поки археологи разом з Дягілєвим оглядали знахідки і дискутували з суто спеціальних питань, ми з Берьозкіним пішли до храму. Археологи вже не потребували нашої допомоги, і ми в думках прощалися з цими місцями, готуючись вилетіти в Анадир і далі — в Москву…

Ідол, як і раніше, стояв посередині храму, але… це був уже не той ідол. На язик так і проситься слово «постарілий». Так, він оплив, став нижчий, втратив різкість обрисів. Ідол почав танути…

— Ось чому легенди твердили, що «земляні люди», як і мамонти, гинуть, потрапляючи на свіже повітря, — сказав Берьозкін. — Зовнішні стіни храмів завжди обвалювалися влітку, і тепло руйнувало ідолів.

Не хотілося довго лишатись у храмі з божеством, що вже розвалювалося, і ми пішли до моря. Невеликі хвилі набігали на берег. Вони так само хлюпали на пісок кілька століть тому, коли тут жили косси, і так само хлюпатимуть кількома століттями, коли наш час стане надбанням легенд… Не дуже оригінальні, думки ці навівали меланхолічний настрій, думалося про плинність людського буття, про вічність неба, хвиль і скель… Ми стояли з Берьозкіним поруч, дивилися в похмуру далину, де колись зникли човники коссів, і раптом почули високо над головою трубний клич лебедів. Птахи ключем летіли у вирій.

— Звідки вони? — запитав Берьозкін. — З Врангеля чи Америки? Пам’ятаєш розповідь радиста?

Я, звичайно, пам’ятав про неї. Та в цю мить розповідь радиста про лебедів, які вперто летіли по сто вісімдесятому меридіану на північ, у відкритий океан, набула для мене особливого значення. Адже цим шляхом ішли косси…

Ні, я не проводив прямих аналогій. Я тільки запитав себе: що ж змушувало лебедів робити безглуздий політ у Льодовитий океан, назустріч можливій смерті і тільки потім летіти назад чи круто завертати до Америки?.. І я відповів собі: інстинкт, тяжка спадщина вимерлих поколінь, навичка, яка колись була потрібна, а тепер стала безглуздою, навіть шкідливою… Підкоряючись інстинкту, лебеді летіли туди, де раніше гніздилися їхні предки, кружляли над цим місцем з тривожним жалібним криком, а потім розліталися… Ви можете запитати: де ж лебеді виводили пташенят? Серед криги? Ні. Триста п’ятдесят кілометрів на північ від острова Врангеля раніше був острів. Потім він затонув і нині схований під хвилями й кригою океану. А лебеді кружляють і кричать там, де він опустився в безодню. Їм давно б треба літувати на Врангелі або летіти прямо до Америки, а вони вперто летять шляхом предків, сліпо підкоряючись владі мертвих. І тільки недавно перший табунок відбився від ключа і сів на острів…

Я висловив усе це Берьозкіну і додав:

— Не виключено, що цей острів — останній притулок коссів. Під час підводного землетрусу він затонув, і все, що лишилося від «земляних людей», загинуло. Це, звичайно, тільки гіпотеза, але я певен: колись вона підтвердиться.

А втім, це не так уже й важливо. Таємниці коссів — або «земляних людей» — більше не існує. Вони жили й загинули. І самі винні у власній загибелі… Колись люди мріяли стати вільними, як птахи. Та мрія ця — глибока омана: птахи підкоряються інстинкту і летять шляхами предків, а воля людини — це воля думки.

ДОЛННА ЧОТИРЬОХ ХРЕСТІВ

ЛЕГЕНДА ПРО «ЗЕМЛЯНИХ ЛЮДЕЙ»