Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
… І де шукати подібності, коли традиція держави й права настільки різниться між нами? Ми, які єдині ніколи не допустили абсолютизму, змушені тепер терпіти інститути й звичаї самодержавия. У нас закон робив людину безпечною і рівною навіть із королем — у вас місце закону посідає принцип влади. Вольность бояр ніколи й зрівнятися не могла навіть зі свободою наших наймитів. І як вода, що спадає по камінні, це стікає з самої гори на діл: кожен виконавець і підвиконавець волі самодержця також почувається всемогутнім і поставленим над законом. У вас немає справжніх дворян, щонайбільше іноземні підробки аристократії, ссобаченные дворяне — зате чиновники ваші наймогутніші в світі. У нас будь-який селянин або міщанин, коли виб’ється і виросте понад стан, одразу хоче на шляхтича перемінитися, хоча, звичайно, перемінитися не може, але в такий ідеал він задивлений, — а якими є ідеали ваших парвеню? Ніколи під чоботом самодержця не мав змоги розвинутися навіть і такий ерзац лицарського звичаю: немає місця для чести, коли понад усіма перевагами стоїть сліпе підпорядкування автаркії. Замість чести, гордости, правоти, незалежности розуму — м’яка шия і гнучкі коліна, придворний сприт, улесливість, жорстокість і лукавство.
… Немає між нами, не було й не буде жодної споріднености.
Капітан Прівєженський мовчки підвівся й вийшов.
Згасилося недопалок у квітковій попільничці. Перехопилося погляд доктора Конєшина. Доктор мружив очі за похиленим на вершку носа пенсне, але погляд мав гострий, вивчаючий.
— Де ви сходите, пане графе?
— В Іркутську.
— Це добре. Ви, графе, коли-небудь стрілялися?
— Жартуєте, — жахнулося. — Царським офіцерам за це суд і розжалування.
— Слушно. Але я би також присягнув, що ви, графе, його навмисно провокуєте.
— Я не бачив його раніше, ми зовсім не знайомі, — то навіщо б мені?..
— О, pour passer le temps.
— Ви ж не образилися на мої слова.
Конєшин розсміявся. Уперше почулося його сміх: звуки, трохи схожі на гикавку й кашель.
Доктор притиснув до уст носовичка, нахилив голову — щойно так він заспокоївся.
— Я знаю поляків, пане графе, — сказав він за мить. — Я мешкав у Вільні. Я знаю, мабуть, навіть ту книжку.
— Яку книжку?
— Ту, яку ви, графе, цитували. «Пізнай ворога свого», чи якось так. — Доктор склав носовичка й протер ним окуляри. — Як в анекдоті про єврея, котрий зачитувався антисемітською пресою. «Бо, пане, у нас пишуть тільки про злидні, бідність і переслідування, — а тут, коли я читаю, як це ми правимо світом, одразу теплішає на душі!» — Конєшин вищирив широкі, рівні зуби. — Я обожнюю оті польські пасквілі! Я майже ладний повірити, що ми, росіяни, дійсно осідлали й об’їздили демона Історії.
Відповідалося йому посмішкою.
— Тішуся, що розважив вас. Нас чекає тривала подорож, мусимо чимось заповнити нудьгу, як ви слушно зауважили.
— … про що, панове, на милість Божу, щоб я зрозумів, хтось мені пояснить жарт, чи серйозно він про поєдинок, а ви Польща — Росія, друзі—вороги, докторе — графе, хтось мені, хтось, але нічого з того потім писати, пояснити прошу…
Нахилилося до Веруса.
— Не хвилюйтеся, цього ніхто не розуміє.
— Своєрідні звичаї тубільців, — підтакнув доктор, — вони завжди додають колориту репортажам.
Довгий фламандець сіпнувся, ображений, мабуть, вважаючи, що з нього знущаються. Він підвівся з крісла, мить випростовувався, вагаючись, чи щось сказати, чи попрощатися, — але покинув і попрямував буслячим кроком у глиб салону.
Кивнулося Конєшину, щоб підсунувся ближче.
— Ви чули, докторе, що пані Блютфельд говорила про того американського інженера? Зізнаюся із соромом, що більшу частину її монологу я не слухав.
— Американського?..
— Він сидів отам.
— Aга! Його прізвище, здається, Драган. Невиразна постать, якщо хочете, графе, знати мою думку.
— О?
— Та жінка, з якою він подорожує… Він міг би бути її дідусем.
— Вони не одружені?
— On dit.
Перекинулося з доктором розуміючими поглядами.
— У подорожі, коли впродовж короткого проміжку часу ми обертаємося між людьми, яких потім більше ніколи не зустрінемо, то дозволяємо собі розкрити набагато більше правди про нас, ніж це мудро й порядно, — сказав доктор, також уже гасячи цигарку. — Є в цьому щось магічне, це магічний час.
Мені іронічно усміхнулося.
— Більше правди?
— Правди, — тієї, яку ми знаємо, і тієї, якої ми не знаємо.
Конєшин устав, обтрусив піджак від попелу. Потяг саме повертав, і доктор, ледь похитнувшись, сперся рукою на відсунуті двері більярдної зали. Піднялося погляд. Він конфіденційно нахилився.
— А Frau Блютфельд, повірте, вже встигла усіх нас докладно обмовити з найгіршого боку.
Він ще раз гикнув-кашлянув протяжно й пішов геть.
Залишилося у покої для курців, поки березовий гай за вікном не змінився на початки мішаної тайги, й сонце не закотилося за асиметричний прозорий просвіт у даху вагона. Тепер утеча до купе й самотнє проведення дня у неволі не входили в гру: кожна хвилина між людьми, кожен обмін думками з іншими пасажирами, кожна цигарка, викурена в покої для курців люксу, — ускладнювали вихід із ролі графа Ґ’єро-Саського; а це ж бо була та сама клітка, й та сама тварина скавуліла за її пруттям — коли снідалося на сріблі й порцеляні й коли виголошувалося національні проповіді.
Книжечка називалася «Ситуація Росії в історії, або що кожен поляк про свого ворога повинен знати», а написав її Філіп Ґерославський незадовго до заслання: до вбивства Дмовського вона навіть була дуже популярною. Читалося її, звичайно, — але що вона аж так добре запам’яталася… Чи можна було передбачити, що граф Ґ’єро-Саський виявиться запеклим патріотом-русофобом? (Принаймні він не позбавлений почуття гумору). Чиїми, однак, словами він мав скористатися, звідки, від кого, з якої тіні почерпнути ті слова — слова, які, будучи сказаними вголос у присутності інших
