Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
— Зєйцов, газетний баламут, після дванадцятого його посадили, мабуть замало дали.
— Ну й добрязі доктору одразу кров у голову вдарила! — пані Блютфельд розкошувала спогадами про смаковитий скандальчик.
— … комуністи у першому класі, революція через надмір вигод…
— Ви ж не вважаєте, пані, що той Зєйцов готує замах на князя? — Скривилося зі сумнівом. — Хуткі до проливання чорнила зазвичай мліють, побачивши кров.
Пані Блютфельд озирнулася з показною таємничістю — театральна конспіраторка.
— О! Отой, там у кутку! Що так горбиться над салатою. Той, зі зламаним носом.
Глянулося. Чоловік мав статуру відставного борця, його плечі розсаджували рукави погано скроєного піджака, голену голову перетинав синій рубець, довгий рубець огидно зрослої тканини. Дійсно, до першого класу Транссиба він пасував, як кастет до порцеляни.
Інженер Вайт-Ґесслінґ позирав на чоловіка зі зламаним носом то крізь скельця окулярів, то над ними із жадібною цікавістю.
— Що? Ще один революціонер?
— Та ні! Він розмовляв із начальником експресу, ми бачили його, вони підписували якісь бланки, чи не так? Пане муже?
Herr Блютфельд ствердно забулькотів.
— А потім, коли ми йшли на обід, — продовжувала вона, знову нахилившись над столом до співрозмовника (знак наближення сенсації), — крізь відхилені двері купе — що? Револьвер заряджав! О!
— Поліцейський, наскільки я розумію.
— Його, певно, до князя приставили, — резюмував доктор Конєшин. — Я ж казав.
— Тільки одного?
— Якби мене так сильно цікавила його смерть, — сказалося, витираючи рота серветкою і відсовуючись від столу, — то я би просто розібрав рейки.
— … не загрожує, бо з ночі більше тут поліції, — знову втрутився Верус. — Говорять про терористів у потязі, а хто ж їде потягом, якого сам хоче з колії… здрулити?
— Ті, хто й так звикли гинути від тих бомб, які вони кидають. Ммм. Так. Пані. Панове.
Відтак чоловіки перейшли до покою для куріння на каву, люльку, цигару, цигарку; лишень пан Блютфельд відговорився лікарською рекомендацією півгодинного сну після їжі. Широкі розсувні двері під крижлізними архівольтами (з яких позирали сліпі очі Королеви Зими з білосніжними персами, спертими на бурулекрилих путті) відділяли покій для курців від основного приміщення салону. В ньому стояв більярдний стіл — найабсурдніший тут надмір — і невелика бібліотека, яку поповнювали на зупинках останніми випусками місцевих газет. Там стояв ще високий радіоприймач із підсвіченим диском. Час від часу він губив частоту, мабуть, через здригання й струси потяга, що мчав; незабаром, зрештою, він опиниться поза досяжністю європейських радіостанцій: чим далі на схід і ближче до Зими, тим вони менш численні й слабші. Справжній салон містився за наступними дверима; саме туди й вирушили панове. Склад першого класу Транссибірського експресу за первісним проектом містив вагон-капличку (з невеликою дзвіницею, виведеною понад дах), вагон-залу для гімнастики… Нині в моді були інші новації. Вечірній вагон, розташований безпосередньо перед салоном, міг бути, скажімо, танцювальною залою; у ньому було вбудовано камін, встановлено піаніно. Він відкривався на засклену ґалерею, звідки пасажири могли помилуватися краєвидами, які перетинає на двох континентах Транссибірська маґістраль. За ґалереєю був іще оглядовий майданчик, оточений химерною залізною балюстрадою, під протидимовим екраном.
Покій для курців, прикрашений у стилі російського різновиду art nouveau, тобто з надмірною орієнтальною пишнотою (знову позолота й важкі орнаменти), справляв, утім, враження світлого й просторого. Було відсунуто жалюзі на високих вікнах і покров на овальному вікні в стелі, прочинено вентиляційні решітки, — сонце потрапляло до потопаючого в коричневій і чорній барвах інтер’єру жмутками живої блакиті й зелені, що линули з неба й із глибин лісу. Струмені блиску з подвоєною силою занурювалися у вірменський килим, збиваючи хмарки лискучої куряви.
Сілося у наріжному фотелі, під дзеркалом. Англієць почастував усіх цигарками «Wild Woodbine». Стюард подав вогонь. Прикурилося. Фламандець і доктор також почастувалися зі срібної цигарниці інженера; натомість капітан Прівєженський вийняв із кишені люльку зі світлого дерева й шкіряний капшук.
Тютюновий дим укладався на світлі в фантасмагоричні форми, мінився і мерехтів. Рух потяга, ривки й підскоки ніяк не впливали на повільну, гіпнотичну пантоміму сизих хмарин.
— Там стоїть ще один. — Конєшин кивнув на огрядного чоловіка з азійськими рисами обличчя і шиєю, мов окіст. Чоловік, спершись на вікно, здавалося, заглибився у читання газети.
— А оті троє з ночі? Вони їдуть у другому класі?
— Або в вагоні прислуги. Вони ж не викинуть пасажирів, щоб звільнити собі місце в люксі.
Сиділося, закинувши ногу за ногу, з послабленою фуляровою краваткою, у розстебнутому піджаку; курилося цигарку, спостерігалося за калейдоскопом світла й диму. У протилежному кутку, під пальмою, сидів отой американський інженер, на якого вказала в вагоні-ресторані пані Блютфельд. Він читав книжку, щомиті квапливо щось нотуючи на закладеному під обкладинку аркуші; американець жодного разу не підняв голови. Малося його докладно на лінії прямої видимости, на продовженні погляду, що пробивався крізь дим, не зустрічаючи опору, щоб зосередитися тільки на другому боці вагону. Сонце не сягало в усі кутки й закамарки покою для курців, позаду за американцем була вже лиш тінь. Янкі був високий, мав різкі риси й смагляву шкіру, волосся (чорняве, з одним сивим пасмом справа) зачісував убік від проділу посередині. У напівпрофіль він нагадував циганських патріархів. Костисте підборіддя, видаючись уперед, спиралося на жорсткий комірець. У задумі над книжкою він супив кошлаті брови. Рука в білій рукавичці підносилася, щоб перегорнути сторінку, — тінь, звичайно, теж підносила руку. Спостерігалося за цією тінню. Рух, нерухомість, рух, нерухомість, світло тремтить: як це можливо, адже це неможливо, — бо коли він власне не рухається у тому фотелі під пальмою, і не рухаються струмені світла, не змінюється розташування вікна в вагоні, ані Сонця на небосхилі, ані поїзд не повертає на колії, однак тінь позаду за американцем танцює на стіні, мов цигарковий дим у повітрі, рідина, що розчиняється у рідині, перетікає від постаті до постаті, вигинається і меншає, вигинається і набухає, грає сама з собою і мерехтить, як відблиск на проточній воді.
Тінь, не світло — тінь, як світінь, живий неґатив неґативу — неможливий образ, побачений на дубових панелях у покої для курців Транссибірського експресу.
У вечірньому вагоні хтось грав на піаніно мазурку Шопена, немилосердно її калічачи.
— Але я думаю, — говорилося, струшуючи цигарку над келихом скляного тюльпану, — що з політичного погляду завершення цієї війни буде на
