Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
Посміхалося.
Навіть коли зачинилися за плечима одні й другі двері, коли пройшлося в коридор наступного вагона й тим коридором до кінця, і вагон за вагоном, уже бігцем, штовхаючи плечем одвірки й відштовхуючи людей, яким не можна подивитися в очі, й далі, до салону, крізь залу для курців і більярдну, й до вечірнього вагона — панічна втеча — крізь порожню засклену ґалерею, але цього мало, клята посмішка далі не хоче зійти з обличчя, доведеться здряпувати її нігтями, ножами, битим склом, отож, іще далі, залізні двері на оглядовий майданчик, заблоковані — виважити.
Вискочилося на свіже повітря, на світло післяполуденного сонця і галас великих машин, що мчать рейками, просто на…
Здоровань із рубцем душив інженера Драгана, притиснувши коліном до металевого сидіння і стискаючи квадратними лаписьками його шию. Поруч на вагонній терасі лежав інший охоронець, той із азіатською фізіономією, — з розбитим черепом.
Хапаючи повітря широко розкритим ротом, стоялося і дивилося. Вони завмерли в смертельних обіймах — руки на шиї, руки на руках, що стискають шию, — повернувши набряклі обличчя до дверей, вони так і завмерли посеред убивства, як антична скульптура, образ міфологічних змагань: жорстокий велетень і жертва, груба сила й безпорадна старість.
Відступилося на крок, на поріг ґалереї.
На це Рубець повернув голову й знову заходився душити, притискаючи коліном груди янкі.
Драган, однак, не відвів погляду, він умре з поглядом, втупленим в обличчя випадкового свідка, — він не може покликати на допомогу, він не може зробити жесту, він може тільки вперто дивитися. Очі в нього були глибокі, темні.
Зробилося другий крок назад.
Драган дивився. Чи проклята посмішка нарешті сповзла з уст? Чи американець дивився власне на ту посмішку? Інтенсивність його погляду була занадто великою, вона не дозволяла відвести очі.
З-під поли розхристаного піджака Рубця визирала ручка револьвера, застебнутого в шкіряній наплічній кобурі. Душитель був на цілу голову вищий, а отой піджак мало не лускав йому на геркулесових грудях. Він скалив темні зуби, піт скапував з кінчика його гачкуватого носа на чоло інженера, який уже непритомнів.
Тікати, поки ще можна!
Але вже неподільно панував сором. Вийнялося з кишені костюма позолочений Eyedropper, відкрутилося наконечник і з тремтячою посмішкою на широких губах — підскочивши до Рубця — встромилося йому перо в шию.
Кривоніс заревів і впав на коліна, відпустивши шию старого янкі. Однією рукою він потягнувся до «Вотермена», що стирчав у нього над коміром, другою — за револьвером. Копнулося його в ту руку — зброя полетіла високою дугою понад балюстрадою, падаючи на насип й одразу зникаючи з поля зору.
Драган, кашляючи й спираючись спиною на стіну, підводився на ноги. Він вказав поглядом на тіло іншого поліцейського. Чи він теж був озброєний? Мені кинулося до трупа. Тверда форма під тканиною — смикнути за полу, вистрелили ґудзики, — ось і шкіряні ремені, наплічна кобура, чорна ручка. Вийнялося холодний револьвер. Драган прохарчав щось незв’язне. Обернулося. Рубець тікав.
Від входу до ґалереї він був відрізаний, двері до наступного вагона за довгою платформою й амортизаційним зчепленням не мали навіть клямки, замкнені зсередини, — то вже був службовий вагон, одразу за ним тендер і локомотив — що ж убивці залишалося? Він видерся на вигнуту тут у формі виноградної лози балюстраду, вхопився за край даху й виліз на нього, перекинувши ноги, з першої ж спроби з мавпячою спритністю, попри те, що кров ллялася йому на шию і комір сорочки; раз, два, майнули підбиті підметки підошов на тлі блакитного неба — й Рубець зник.
Встромилося револьвера з довгою цівкою за пояс, під камізельку й піджак, і стрибнулося на балюстраду, слідом за Рубцем. Раптом, коли рука й голова опинилися поза тунелем, що пробивав у повітряній масі локомотив, у них ударив холодний вітер, залопотів легкий матеріал костюма, відчулося хутке шарпання дрібних ручок, м’які пальці розтріпували волосся і тягли за вуха — вітер, сила розгону, з яким ударяє у повітря масив експресу. Дерева й поля блимали розмазаними смугами, вже навіть не імпресіоністичні хмари кольорів, а самé враження образу й рухомого зображення, барвистий світ літньої ідилії. Тільки небо, до якого повернулося голову, сягаючи даху, тільки небо було спокійним, нерухомим, фотографічно виразним.
Він міг там стояти, ховаючись за краєм, щоб копнути в скроню першого ж йолопа, який ту голову вистромить, — не подумалося про це. Але не стояв, не ховався. Уповзлося на дах ящірчиним способом, із грудьми, притиснутими до брудної площини, й широко розкинутими руками. Рубець рухався навкарачки за кілька метрів далі, вітер загорнув йому піджак на голову, хлоп борсався з ним, аж мусив був зупинитися, щоб скинути його з пліч, — піджак полетів у тайгу, лопочучи над минаючими вагонами й зеленими кронами дерев, чорний прапор, клапоть воронового крила, пір’їна, крапка, зник. Рубець щось крикнув, годі було розібрати його слова в шумі повітря і ревінні швидкого потяга, в протяжному сапанні паровоза. Гукнувши, він озирнувся через плече, наче у відповідь на це скавуління отримав звідкись попередження. Побачилося тоді, що Рубець відірвав шматок матеріалу сорочки й обв’язав тканиною собі усю шию; але металеве перо, мабуть, уп’ялося глибоко, цей провізоричний бандаж уже просяк кров’ю, червона пляма розливалася на спині в Рубця.
Він знову закричав і кинувся назад, розвернувшись на колінах, — він не побачив націленого в нього револьвера, отже, то був його шанс. Але ліве коліно послизнулося на масному бруді, що вкривав дах вагона, й Кривоніс з’їхав убік, імпульс його власного руху розвернув його ще задом до краю, він хотів учепитися за заклепки, не дотягнувся, взуття виїхало за край даху, він летів дедалі швидше, дригаючи ногами, відкривши рота в комічному вдиху-видиху, як бита риба, голодне пташеня — зсунулися йому коліна, впав.
Обережно пересунулося до краю. Рубець висів, учепившись обома руками в крижлізні окуття високого вікна. Чи бачили його пасажири? Бандаж розмотався в нього на шиї, вітер підхоплював краплі крови, лопотіла порвана сорочка. Бачилося, як тремтять йому від зусилля м’язи рук, біліють пальці, як спотворюється його обличчя гримасою болю.
Він підніс голову, подивилося йому в очі. Відвернутися? Дивитися, як він падає і гине? Щось зробити, нічого не робити — такими є вчинки й уникання, але що перед ними, біля витоку? Ще не згас вогонь сорому. Сягнулося і подалося хлопові руку.
Лежалося потім, важко дихаючи, головою у бік Азії, ногами до Європи, навзнак, і
