Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко
— Так, — відгукнувся зі сфероїда Тристан, — тут є над чим подумати. Та повернемося до ситуації, що склалася на Венері. Дізнавшись про неї, ми прибули сюди, щоб допомогти вам розімкнути зміїне кільце, що петлею нависло над світом Венери…
— Аварія п’ятої аероплатформи — чиїх рук це робота? — запитав Шафорост.
— Кислотних мутантів, — обізвався лускатий Змієносець. — Відтоді, як з планети зникли біологічні форми життя, агресивне кодло потвор, постійно ворогуючи поміж собою, видозмінюючись і вдосконалюючись, продовжувало нещадно нищити сліди колишньої цивілізації. Нарешті монстри намацали останню цитадель венерян — кібернетичний центр-храм, який знаходиться у тій частині планети, яку ви назвали Землею Іштар. Стікаючись сюди, вони почали нарощувати у цьому районі свої сатанинські сили, котрі притягували до себе все, що пропливало поруч. Отак і потрапила в їхні лещата ваша аероплатформа. Коли ми прибули сюди, вона вже була полонена…
— Як тільки «Правда» з’явилася над Венерою, — перебрав слово Тристан, — я почав подумки посилати вам поклики…
— Так, я підсвідомо відчував їх, — підтвердив Шафорост, — а ще більше вони дійшли до Симоненка. Це й допомогло нам зустрітися. Що ж буде з Венерою? Пожарище шириться, набирає глобального характеру…
Тристан подивився на Змієносця, що непорушно сидів за столом. Збагнувши, що від нього чекають пояснення, він зобразив на своєму обличчі щось подібне до усмішки і відповів:
— Я вже говорив, що відбувається те, що мало відбутися. Цього треба було чекати. Це агонія кислотних мутантів, фінал їхньої руїнницької діяльності. Вони, як колись казали у вас на Землі, немов павуки у банці, поїдають одне одного, самовинищуються. Цей процес ще довго тривав би, та ми його активізували, щоб планета швидше очистилась від бруду. Так що ви з своїм експериментом почекайте. Коли страшні породження пекла згинуть до пня, вам легше буде переобладнати клімат планети…
— А вони не вихопляться у космос, не перекинуться на іншу планету? — обережно запитав астробіолог.
— Це виключено. Ми заблокували їх. Вони згинуть у тому середовищі, яке їх породило…
Настала хвилина прощання. Відчувши це, академік Шафорост запитав у мешканців сфероїда:
— Куди ж ви тепер?
— Всесвіт безмежний, — коротко відповів Змієносець, а потім, підводячись на весь свій велетенський зріст, мовив: — Прощаючись з вами, нам хотілося б, щоб ви послухали остаточні рядки з послання венерян. Щось подібне ми вже чули від тібетських ламаїстів…
За його знаком Тристан пересунув на столі кілька важелів, і земляни почули проникливі слова: «Людська душа — це безмежна ріка. Її джерело — самовладання, її вода — істина, її береги — праведність, її хвилі — страждання. Наші страждання говорять нам про минулі радощі!»
«Еге, — подумав Шафорост, — дорого їм коштували ті радощі… Треба мерщій виводити на орбіту аероплатформу і зняти з маршрутів решту. Незабаром тут настане таке гаспидське пекло, що й небу буде жарко».
В його уяві постала гігантська змія, що поглинала власний хвіст.
Анатолій Лазаренко
СИГНАЛИ ЗІРКИ
Фантастичне оповідання
І тут раптом здалося: плазма вийшла з-під контролю, корабель падає, аварія неминуча. Центавра наближалася з неймовірною швидкістю В ілюмінаторах виразніше проглядалися контури червоного і сліпучого піску, міріади гіпнотизуючих іскринок, велетенські смерчі. Рой міцніше стискував штурвал, сидів непорушне, ніби закляк. Погляд гарячково ковзав по блискучій поверхні, що своєю владною силою холодила тіло, мовби гіпнотизувала його. Праглося відшукати живих істот. Вже котрий місяць корабель летить у мовчазному, безкрайньому просторі, відірваний від Планети, один серед численних зірок.
Майже щодня через певні інтервали Георг викликає центр. Зв’язок з континентами перерваний.
Після першого місяця польоту їх сильно трусонуло і потягло далі від траєкторії, начебто в безодню.
Космонавти спробували вирівняти корабель і спрямувати його по зазначеному ще на Планеті маршруту, та керування не підкорялося розуму людей. Центр ще деякий час передавав накази, прагнучи скоординувати траєкторію. Та корабель, скорившись невідомій силі, відхилявся від курсу. Деякий час екіпаж ще приймав сигнали Планети, намагався виконати накази центру, одначе зв’язок гіршав і врешті зовсім припинився. На зміну йому в ефір увірвався незрозумілий, безладний клекіт і вже не залишав їх ні на хвилину. Діяв настирливо і гнітюче, нили скроні.
Рой ще раз оглянув безмовну пустелю досі ще невідомої для них зірки, що наближалася, зручніше вмостився у кріслі і втупився в прилади. Янош і Фред, що за тривалий політ навчилися розуміти командира навіть з погляду, теж почали готуватися до посадки. Змарнілий і неголений Георг перевірив пульт керування і знову прислухався до шерхоту рації, ніби тішив себе надією почути голос центру. Командир безнадійно махнув і увімкнув гальмівні двигуни.
Велетенські піщані вершини, що чітко проглядалися в ілюмінаторах, притягували, як магніт і, здавалося, ворушаться сильніше. Рой, як і тоді перед стартом, напружився. — знову неприємний холодок огорнув тіло. Ще там, на Планеті, в обсерваторії, високо в горах, він також вловлював цей холодок, спостерігаючи досі невідому ще їм зірку. Але значення тому не надавав. Думав: певно, взнаки давалася перевтома, як наслідок важких тренувань, підготовкою до польоту. І все ж передчуття змушувало думати свідоміше. Ось в котрий раз він пересилює цей пригнічений, заморожений стан. Йому іноді здається, що він, цей стан, такий же, як і тоді, в обсерваторії, на далекій тепер Планеті. Він давно вивчав зірку, незрозумілу, гіпнотизуючу, мовчазну. Але вона не розкривала
