З далеких планет - Олександр Павлович Бердник

Роб! Роб! Як він міг забути про Роба! Стафо натиснув кнопку виклику, і за кілька хвилин у штурманську рубку вкотився Роб.

— Де ти був, Роб? — спитав Стафо повільно, насилу ворушачи розпухлим і важким язиком.

— У кают-компанії.

— Що ти робив?

— Лежав.

— Лежав? Чому?

— Не міг підвестися — щупальця підгиналися.

— А зараз?

— Стало ліпше.

“Ось що означає самонастроювальна система! — подумав Стафо. — Вона автоматично пристосувала Роба до умов підвищеного тяжіння. І чому людський організм такий недосконалий!”

— Але чому ви тут? — спитав Роб байдуже: роботу невластиві емоції. — Адже ви, як і всі, мали зараз перебувати в біованні?

— Про це потім, — нетерпляче відповів Стафо, — а зараз принеси мені маніпулятор.

— Для умов з підвищеним тяжінням?

— Авжеж.

Незабаром робот незграбно ввійшов у штурманську рубку, тягнучи за собою дивну споруду; від неї навсібіч стирчало багато важелів і трубок. Він підсунув маніпулятор впритул до крісла, в якому лежав безпорадний Стафо.

Нарешті Стафо міг пересуватися! Його побите, ниюче тіло перебувало тепер усередині складного механізму, що ним він, Стафо, міг командувати. Під руками — широка прямокутна планка, поспіль усіяна яскріючими різнобарвними кнопками.

Отже, за діло! Перш за все — в штурманську рубку. За командою Стафо маніпулятор витяг його праву руку в напрямі штурманського пульта. Ввімкнув кругове спостереження. На екрані виникло вузьке струнке тіло “Репати”. Ракету оточувала якась червоняста мерехтлива хмара. Хмара ворушилась і здавалася живою. Біля бокових дюз — з них вихоплювалось довжелезне сліпуче полум’я — хмари не було: здавалося, вона боїться вогню. Зате всі інші частини корабля, а особливо ніс, були щільно вкутані червоним туманом. Ледве одірвавши очі від фантастичної картини, Стафо вимкнув спостереження ї, оточений незліченними щупальцями маніпулятора, попрямував до головної рубки.

Його зустрів звичний басовитий гул авто-фіксатора. Але саме він зворушив Стафо до сліз. Отже, “Рената”, попри все, живе й досі. Вона обережно несе його заснулих товаришів, мацаючи поперед себе простір і розпорошуючи зустрічні метеори й метеорити, його друзі прокинуться через тридцять вісім діб. І Марійка теж. А він, чи доживе він доти? Останнім часом Стафо відчував, що серце починає слабнути. Здавалось, якась безжальна рука стискає його, завдаючи тупого болю.

Лампочки на торцях обчислювальної машини блискавично спалахували і гасли — машина вирішувала завдання, що його їй поставив Стафо — уточнити час гальмування “Ренати”.

Роб приніс попоїсти — він приготував обід сам. Він не забув навіть червоного перцю до борщу!

Щоб не мати справи з маніпулятором, штурман попросив Роба погодувати його.

Штурмана дуже непокоїли ясна — вони розпухли і весь час кровоточили. Приловчившись, Стафо з допомогою маніпулятора нахилився до невеликого овального дзеркальця, вмонтованого в пульт. Так… Так… Треба попросити Роба, щоб приніс аптечку. А це що? Звідки білі нитки? Звідки вони могли взятись у шоломі? І як багато їх у волоссі! Першої миті Стафо просто не збагнув, що це не білі нитки, а сивина.

Електронна машина змовкла. Робот підніс Стафо вузеньку смужку паперу. Стафо вдивився й радісно скрикнув: за вточненими розрахунками час гальмування “Ренати” мав складати біля двадцяти п’яти діб. Отже, через двадцять п’ять днів “Рената” зупиниться, зависне, мов порошинка, в самому центрі невідомого силового поля, що полонило її.

Останніми днями Стафо безперервно відчував холод, його морозило, хоч він і вмикав термотканину. Він зовсім знесилився і часто мимоволі засинав. Ось і зараз він поринув у тривожний напівсон з химерними безладними видіннями. Прокинувся від обережного, але настирливого дотику щупальця. Розплющив очі. Перед ним стояв Роб.

— Все підготовано до вилазки.

— Гаразд. Що нового на пульті?

— Швидкість “Ренати” й досі падає.

— А сила тяжіння?

— Теж спадає.

— Де показання приладів?

Робот простяг Стафо кілька вузьких глянсуватих смужок паперу. Стафо уважно проглянув їх.

— Що ж, ходімо, — сказав він і закашлявся.

Сьогодні Стафо вирішив — хай буде, що буде — вибратись назовні, його весь час мучила загадка гальмування “Ренати”.

Він заліз у маніпулятор і дав команду вийти з зорельота.

На вугільно-чорному небі боляче блищали зорі. Хоча прозорий космошолом і пом’якшував їхній блиск, Стафо першої миті зажмурився. Гнучкі й дужі пальці маніпулятора, виконуючи волю штурмана, швидко несли його по поверхні зорельота.

В першу чергу Стафо цікавили червонуваті мерехтливі хмарки, що їх він протягом багатьох днів бачив на оглядовому екрані. Розумні прилади зорельота чомусь уперто відмовлялися фіксувати хімічний склад цих хмар. За наказом Стафо, Роб, що супроводжував його, про всяк випадок озброївся променевим пістолетом.

Серед вічної космічної ночі хмари були напрочуд гарні. Вони повільно клубочилися над зорельотом, кидаючи на його сріблясту поверхню червонуватий гарячий відблиск.

Але — дивна річ! Хмари весь час уникали зустрічі з Стафо, відступали. Од швидких рухів маніпулятора у штурмана знову нестерпно заболіла нога, зв’язки якої були розтягнені.

— Кляті хмари, — пробурмотів Стафо. — Я розстріляю їх з променевого пістолета.

— Куди стріляти? — одразу ж спитав Роб.

— Зачекай. Спробуємо спочатку виявити, з ким маємо справу. Мабуть, цій хмарі, — роздумував Стафо уголос, — властиві сили відштовхування. Ми зробимо так. Я стоятиму нерухомо, а ти жени хмару на мене. Можливо, вона пройде якраз повз мене. Адже ж не відштовхується вона од поверхні “Ренати”. Тоді я зможу захопити пробу.

Коли хмара наблизилась, Стафо встиг ввімкнути прилад для автоматичного взяття проби. Потім йому перед очима з’явилося дивне мерехтіння. Стрімко наростаючи, воно запнуло для Стафо весь світ. Він спробував крикнути, але губи й язик здерев’яніли й стали неслухняними. Голова запаморочилась, і Стафо відчув, що летить у бездонну прірву.

“…Отже, через чотири дні “Рената” зупиниться. Але вже тепер сила тяжіння лише трохи перевищує земну. Якби не загальна кволість після магнітного шоку, я