День опричника - Володимир Георгійович Сорокін
— Сідай, — махає вона» мені віялом і всідається в крісло, підсунуте слугою.
Сідаю. Вносить слуга невелику морську мушлю з дрібно покришеним голуб’ячим м’ясом, ставить перед Катериною. Ковтає левретка м’ясо, Государиня погладжує її по спині:
— Їж, рибко моя.
Вносять слуги золотий глечик з вином червоним, наповнюють келих Государині. Бере вона келих у велику руку свою:
— Що вип’єш зі мною?
— Що накажете, Государине.
— Опричникам личить горілку пити. Налийте йому горілки!
Наливають мені горілки в шкалик кришталевий. Безшумно ставлять слуги закуски на стіл: ікра білугова, шийки ракові, гриби китайські, локшина гречана японська в льоді, рис розварний, овочі, тушковані в прянощах.
Піднімаю шкалик свій, встаю, неабияк схвильований:
— Доброго здоров’я, Го… гу… су… дадируня…
Від хвилювання язик заплівся: уперше в житті за столом Государині сиджу.
— Сідай, — махає вона віялом, відпиває з келиха.
Випиваю одним духом, сідаю. Сиджу, як бовдур. Не чекав від себе такої боязні. Я при Государеві так не знічуюсь, як при Государині нашій. А не найлякливіший же серед опричних…
Не звертаючи на мене уваги, Государиня закушує неспішно:
— Що новенького в столиці?
Знизую плечима:
— Особливого — нічого, Государине.
— А неособливого?
Дивляться пильно її очі чорні, нікуди від них не дінешся.
— Та й неособливого… теж. Оце, задушили дворянина.
— Куніцина? Знаю, бачила.
Виходить, коли прокидається Государиня наша, то їй відразу ж новинарську бульку підносять. А як же ж інакше? Справа державна…
— Що ще? — питає, ікру білугову на грінку житню намазуючи.
— Та… загалом… якось… — мимрю я.
Дивиться прямо в очі.
— А що ж ви так із Артамошею маху дали?
Он воно як. І про це знає. Набираю повітря в легені:
— Государине, це моя провина.
Дивиться уважно:
— Це ти гарно сказав. Коли б ти на «добрих молодців» валити став, я б тебе зараз же відшмагати наказала. Прямо тут.
— Пробачте, Государине. Затримався зі справами, не встиг вчасно, не попередив.
— Буває, — відкушує вона від грінки з ікрою й запиває вином. — Їж.
Слава Богу. Їсти в моєму становищі краще, ніж мовчати. Чіпляю шийку ракову, відправляю в рот, хлібцем житнім заїдаю. Государиня жує, вино попиваючи. І раптом посміхається нервово, ставить келих, перестає жувати. Завмираю я.
Дивляться очі її пильно:
— Скажи, Ком’яго, за що вони мене так ненавидять?
Набираю в легені повітря. І… випускаю. Нічого відповісти.
А вона дивиться вже крізь мене:
— Ну, люблю я молодих гвардійців. І що з того?
Наливаються сльозами чорні очі її. Витирає вона їх хусточкою.
Збираюся з духом:
— Государине, це жменька злісних відщепенців.
Зиркає вона на мене, як тигриця на мишу. Шкодую, що рота відкрив.
— Це не жменька відщепенців, дурню. Це народ наш дикий!
Розумію. Народ наш — не цукор. Працювати з ним важко. Але іншого народу нам Бог не дав. Мовчу. А Государиня, забувши про їжу, кінчик складеного віяла до губ своїх притискає:
— Заздрісні вони, бо раби. Підйолдикувати вміють. А посправжньому нас, владних, не люблять. І ніколи вже не полюблять. Нагода випаде — на шматки розірвуть.
Збираюся з духом:
— Государине, не хвилюйтеся — скрутимо ми в’язи цьому Артамоші. Розчавимо, як вошу.
— Та до чого тут Артамоша! — б’є вона віялом по столу, встає різко.
Я миттю схоплююсь.
— Сиди! — махає мені.
Сідаю. Левретка гарчить на мене. Походжає Государиня їдальнею, грізно сукня її шелестить:
— Артамоша! Хіба ж у ньому річ…
Ходить вона туди-сюди, бурмоче щось собі. Зупиняється, віяло на стіл кидає:
— Артамоша! Це дружини дворянські, що мені заздрять, юродивих підмовляють, а ті народ каламутять. Від дружин дворянських через юродивих у народ вітер крамольний дме. Нікола Волоколамський, Андрюха Загорянський, Афоня Останкінський — що про мене мелють, га? Ну?!
— Ці пси смердючі, Государине, ходять по церквах, розносять чутки мерзенні… Але Государ заборонив їх чіпати… ми б їх давно вже…
— Я тебе питаю — що вони кажуть?!
— Ну… кажуть вони, що ви по ночах китайською маззю тіло мажете, після чого на собаку обертаєтесь…
— І біжу до псів! Так?
— Так, Государине.
— То до чого тут Артамоша? Він же просто чутки переспівує! Артамоша!
Ходить вона, бурмочучи гнівно. Очі палають. Бере бокал, надпиває. Зітхає:
— Та-а-к… зіпсував ти мені апетит. Гаразд, іди геть…
Встаю, кланяюсь, задкую.
— Стривай… — замислюється вона. — Чого, ти сказав, Нарасковія хотіла?
— Оселедців балтійських, насіння папороті й книг.
— Книг. Ану ходімо зі мною. А то забуду…
Іде Государиня геть із їдальні, розчиняються двері перед нею.
Поспішаю слідом. Заходимо в бібліотеку. Зривається з місця свого бібліотекар Государині, очкарик замшілий, кланяється:
— Чого зволите, Государине?
— Ходімо, Терешо.
Дрібоче бібліотекар слідом. Проходить Государиня до полиць.
Багато їх. І книжок на них — безліч. Знаю, що полюбляє читати з паперу матінка наша. І не тільки «Лиховісних мопсів». Начитана вона.
Зупиняється. Дивиться на полиці:
— Оце буде добре й довго горіти.
Робить знак бібліотекарю. Знімає він із полиці зібрання творів Антона Чехова.
— Відправиш це Парасковії, — каже Государиня бібліотекарю.
— Слухаюсь, — киває той, книги перебираючи.
— Усе! — повертається матінка наша, іде геть із книгосховища.
Поспішаю за нею. Запливає вона до покоїв своїх. Двері позолочені розчиняються, дзвенять бубни, тринькають балалайки невидимі, заспівують голоси молодецькі:
Ты ударь-ка мине
Толстой палкой по спине!
Палка знатная!
Спина ватная![37]
Зустрічає Государиню зграя дармоїдів її. Виють вони радісно, верещать, кланяються. Багато їх. Різні вони: тут і блазні, і черниці-начотчиці, і каліки перехожі, і казкарі, і пустуни, і наукою скалічені пельмешки, і відуни, і масажисти, і дівчатка вічні, і колобки електричні.
— Доброго ранку, мамо! — зливається виття дармоїдів воєдино.
— Доброго ранку, душевні! — посміхається їм Государиня.
Підбігають до неї двоє старих блазнів — Павлушка-їжак і Дуга-лісовик, підхоплюють під руки, ведуть, розціловуючи пальці.
Кругловидий Павлушка бурмоче незмінне своє:
— В-асть, в-асть, в-асть!
Волохатий Дута йому підкректує:
— Єв-газія, Єв-газія, Єв-газія!
Інші пританцьовувати починають, змикаються довкола Государині звичним хороводом. І відразу ж бачу — подобрішало обличчя її, заспокоїлись брови, охололи очі:
— Ну, як ви тут без мене, душевні?
Виття й скиглення у відповідь:
— Погано, мамо! По-о-огано!
Падають дармоїди перед матінкою на коліна.
Задкую я до виходу. Помічає:
— Ком’яго!
Завмираю. Манить пальцем казначея, дістає з гаманця золотий, кидає мені:
— За труди.
Ловлю, кланяюсь, виходжу.
Вечір. Сніг іде. Їде «мерин» мій Москвою. Тримаю я кермо, а в кулаці золотий стискаю. Пече він мені долоню, ніби вуглинка. То не платня, то подарунок. Невеличкі гроші — усього червінець, а дорожчий за тисячу рублів він для мене…
