День опричника - Володимир Георгійович Сорокін
Дзвонить-батогобоїть прима Козлова:
— Андрію Даниловичу, я зібрала гроші.
Це добре. Домовляюсь, зустрічаюсь біля Народної бібліотеки, забираю шкіряний гаманець, набитий червінцями першого карбування. Зійде й перше, їду по Моховій.
Зирк, навпроти Університету старого когось шмагати збираються. Цікаво. Пригальмовую, підрулюю. На цьому місці шмагають інтелігенцію. На Манежній, подалі, належить земських шмагати, на Лобному — приказних. Стрільці самі себе шмагають у гарнізонах. А іншу сволоту парять на Смоленській, Міуській, на Можайському тракті й у Ясеневі на ринку.
Під’їхавши, опускаю скло, закурюю. Народ розступається, щоб мені видніше було: поважають нас, опричників. На помості дерев’яному стоїть Шка Іванов — відомий кат московської інтелігенції. Тут він постійно шмагає по понеділках. Народ його знає й поважає. Шка Іванов здоровий, білошкірий, широкий у грудях, присадкуватий, кучерявий і в круглих окулярах. Гучним голосом зачитує Шка вирок. Слухаю краєм вуха, поглядаю на народ. Розумію тільки, що шмагати будуть якогось піддячого Данилкова зі Словесної Палати за «злочинну недбалість». Щось важливе він не так переписав, наплутав, а потім приховав. Довкола інтелігентний народ юрмиться, багато студентів, гімназисток. Згортає Шка вирок, ховає в кишеню, свистить. З’являється підручний Шка Іванова — Мишаня Лапки. Високий, вузькоплечий, бритоголовий здоровань із вічно глузливим виразом обличчя. Нарекли його так за те, що все каже ніби в лапках і після кожного слова двома руками біля голови своєї лапки показує, стаючи в цю мить дуже схожим на зайця русака. Виводить Мишаня на ланцюзі караного Данилкова: звичайний піддячий з довгим носом. Хреститься він, бурмоче щось.
Мишаня до нього голосно звертається:
— Зараз, земляче, ми тебе випаримо!
І миттю — лапки пальцями робить.
— Випаримо так, що тобі стане краще!
І знову — лапки. Регоче народ, аплодує. Студенти підсвистують. Хапають кати піддячого, прив’язують. Шка посміхається:
— Лягай, лягай, йобаний компот!
Катам і армійським старшинам у Росії матюкатись дозволено. Зробив Государ наш для них виняток з огляду на важку професію.
Прив’язаний Данилков, сідає Мишаня йому на ноги, спускає штани. Срака, судячи зі шрамів, уже шмагана не раз у піддячого.
Виходить, не вперше Данилкову паритись. Свистять студенти, улюлюкають.
— Ось так, земляче, — говорить Мишаня. — Красне письменство — це тобі не мотоцикл!
Розмахується Шка пужалном і починає шмагати. Та так, що замилуєшся. Знає своє діло кат, любить. Повагу народну гарною роботою своєю викликає. Гуляє батіг по сраці піддячій: спершу зліва, потім справа. Акуратна решітка на сраці утворюється. Верещить і виє Данилков, багровіє довгий ніс його.
Але — час рушати. Кидаю недопалок жебракові, повертаю на Тверську, їду далі. Путь моя лежить до концертної зали на Страсному бульварі. Там уже до кінця добігає виступ зірки. Під’їжджаю, зв’язуюсь з «добромольцями», уточнюю деталі. Усе в них нібито готове. Ставлю машину, проходжу зі службового входу. Зустрічає мене шістка від «добромольців», проводить до зали. Сідаю у четвертий ряд скраю.
На сцені зірка. Оповідач народний, боян і билинник Савелій Іванович Артамонов, а по-народному — Артамоша. Сивий він, білобородий, ставний, вродливий на обличчя, хоч і не молодий.
Сидить на своїй незмінній липовій лавочці в косоворотці з чорного шовку з незмінною пилкою в руках. Проводить Артамоша по пилці смичком — і співає пилка тоненьким голосом, що залу заворожує. І під заворожливе це виття пилки співучо, глибоким, грудним, неквапливим голосом продовжує Артамоша розповідати-наспівувати чергову билину свою:
Глядь, дошла Лиса свет Патрикеевна, охтиш ли, ох,
До кремлевской до псарни приземистой, охтиш мне ох…
Из могучих из бревен посложенной, охтиш ли.
Все окошки на псарне малехоньки, охтиш ли.
Все решетками крепкими забраны, охтиш ли.
Двери все там толстыя-дубовыя, охтиш ли!
Все замками пудовыми позамкнуты,
Любушка-голубушка моя…[21]
Закидає Артамоша білу голову свою назад, очі заплющує, плечима ставними знизує. Співає пилка його. А народ у залі вже дійшов — сірника кинь, враз спалахне. У передніх рядах старі шанувальники Артамоші сидять, розгойдуються в такт пилці, підвивають. У середині зали якась навіжена голосить. У задніх рядах схлипують, повискуючи, і хтось бурмоче злісно. Важка зала. Як «добромольці» тут працювати будуть — гадки не маю.
А и как замки те отомкнуть-открыть, мамечина моя?
Как те двери дубовые отпереть-растворить, бабечина моя?
Как в окошки те пролезть-проползти, засечина моя?
Как тот сруб подрыть-подкопать, овечина моя?[22]
Позираю в залу краєм ока, придивляюся: «добромольці» в центрі засіли. У перші ряди їх артамонівці не пустили, ясна річ.
Судячи з пик «добромольців» — чимало їх сюди наповзло. Мабуть, вирішили числом узяти, як у них зазвичай і буває. Дай-то Боже. Побачимо, подивимось…
А и отхаркивает Лиса свет Патрикеевна, охтиш ли,
Златой ключик да из себя изблевывает, охтиш ли,
Отмыкает им замок пудовый из черна железа, охтиш ли,
Отворяет дверь дубовую, охтиш ли мне ох,
Да и входит-пробирается во псарню во кремлевскую,
К кобелям крепко спящим да во тьме лежащим …[23]
Зала починає підспівувати: «К кобелям, к кобелям, к кобелям!»[24] Заворушились перші ряди, позаду скрикують, плачуть, голосять. Майже поруч зі мною багато вбрана товстуха хреститься, співає й розгойдується. Артамоша грає на пилці, голову назад так закидає, що кадик видно:
К кобелям крепко спящим, да во сне лежащим…
К кобелям холеным, хорошо кормленым.
К кобелям поджарым, к кобелям нестарым.
Теребит их блядским теребом!
Теребило им делает, охтиш ли ох…
Ох, теребило делает паскудное…[25]
Ще трішки — і зала вибухне. Відчуваю, що сиджу на діжці пороховій. А «добромольці» всі мовчать, барани…
Как проснулись кобели, охтиш ли,
Как очнулись кобели, охтиш ли…[26]
Артамоша розплющує очі, робить паузу, обводить залу своїм пильним поглядом. Пилка його повискує.
Как набросились на Лису на Патрикеевну!
Как зачали еть ее во псарне той!
Во калу собачьем!
Во углу во смрадном!
А она довольна!
Вы еще поддайте!
Горячей да чаще!
Много мне не будет!
Всех вас
