День опричника - Володимир Георгійович Сорокін

Я на все готова!

Сраму не имею!

Все мои кобели!

Все мои кобели!

Все мои кобели![27]

Артамоша кричить хрипко, пилка його верещить. Зала вибухає. У перших рядах вигуки: «Так її, суку! Так, соромітницю!»; хто хреститься й плюється, хто голосить, хто підспівує «Все мои кобели!»[28]. І ось тут, нарешті, зводиться тисячник «добромольців» на прізвисько Хобот і кидає в Артамошу гнилий помідор. У груди бояну влучає овоч. І як за наказом зводяться разом усі «добрі молодці», уся середина зали, і засипають Артамошу червоним градом помідорів. Мить — і Артамоша весь червоний стає.

Зала ойкає.

А тисячник Хобот репетує так, що пика його добра багровіє від крику:

— Паску-у-у-удство!!! Накл-е-е-ееп на Госуда-а-а-ариню!!! «Добромольці» слідом за Хоботом:

— Наклеп! Крамола! Слово й Діло!

Завмирає зала. Я теж завмираю. Артамоша сидить на лавочці своїй увесь у помідорах. І раптом руку здіймає. Сам встає. Вигляд у нього такий, що змовкають «добромольці» як за командою. Лиш Хобот намагається кричати «Наклеп!», та голос його самотній.

І я вже нутром відчуваю — справу провалено.

— Ось вони, пси кремлівські! — голосно каже Артамоша й показує на середину зали червоним пальцем.

І ніби вибух атомний у залі відбувається: кидаються всі на «добрих молодців». Лупцюють їх, гамселять у хвіст і в гриву. Відбиваються вони, та марно. А ще як на гріх усілися, мудаки, в середину, то в оточення й потрапили. Плющать їх з усіх боків. Стоїть Артамоша на сцені в помідорах, ніби червоний Георгій Побідоносець. Товстуха, що біля мене сиділа, лізе з вереском у гущу:

— Пси! Пси!

Усе зрозуміло. Я встаю. І виходжу.

Не завжди кінці з кінцями сходяться. Не завжди все виходить у тяжкій і відповідальній роботі нашій. Моя провина — не проінструктував, не проінспектував. Не попередив. Ну, та ніколи було — за Дорогу бився. Так Баті й сказав у виправдання. Хотів був потому заїхати Хоботу по хоботу для науки, але пожалів — йому й так перепало. Від народу.

Та-а-к… Артамоша круто бере, з вогнем грається. Дійшов до крайнощів. До того, що пора гасити його. А починав-бо, негідник, як справжній боян народний. Співав спочатку старі російські билини канонічні про Іллю Муромця, про Буслая, про Солов’я Будимировича. Здобув славу по всій Русі Новій. Заробив добряче.

Побудувався у двох місцях. Знайшов вищих заступників. І тут би йому жити та поживати, та в славі народній купатися, так ні — попали віжки під хвіст Артамоші. І став він обличителем норовів. Та й не простим, а обличителем Государині нашої. Вище, як кажуть, падати нікуди. А Государиня наша… то історія окрема. Гірка.

За великим рахунком, за державним — не пощастило Государеві нашому. Не пощастило страшенно. Одна темна пляма в Новій Росії нашій — Государева дружина. І пляму цю ніяк не змити, не заліпити, не вивести. Тільки чекати, терпіти й сподіватись…

Свист-удар-стогін.

Червоний сигнал мобіли.

Государиня!

Про вовка промовка, прости Господи… Завжди дзвонить, щойно я про неї замислюся. Містика! Хрещусь, вмикаюсь, відповідаю, голову схиляючи:

— Слухаю, Государине.

З’являється в машині обличчя її дебеле, вольове, з вусиками над червоними вустами м’ясоїдними:

— Ком’яго! Ти де?

Голос у неї грудний, глибокий. Видно з усього, що тільки-но прокинулась матінка наша. Очі красиві, чорні, в оксамитових віях. Блищать очі ці завжди сильним блиском.

— Їду Москвою, Государине.

— У Парасковії був?

— Був, Государине. Усе зробив.

— А чому не доповідаєш?

— Вибачте, Государине, щойно прилетів.

— Лети сюди. Мухою.

— Слухаюсь.

Знову в Кремль. Повертаю на М’ясницьку, а вона вся забита — вечір, година пік, ясна річ. Сигналю держгіпертоном, розступаються перед моїм «мерином» із собачою головою, пробиваюсь неухильно до Лубенської площі, а там застрягаю намертво: пробище-уйобище, прости Господи. Постояти доведеться.

Сніжок падає, на машини сідає. Як і раніше, на площі Луб’янській стоїть-височіє Малюта наш бронзовий, сутулий, заклопотаний, сніжком присипаний, поглядає пильно з-під навислих брів. За його часів пробок автомобільних не було. Були тільки винні…

На будинку «Дитячого світу» велетенське скло з рекламою живою: байкові онучі «Святогор». Сидить на лавці кучерявый молодець, дівиця-краса в кокошнику опускається перед ним на коліно з новою онучею в руках. І під дринькання балалайки, під схлипи гармоніки простягає молодець босу ногу свою. Дівиця обертає її онучею, натягує чобіт. Голос: «Онучі торговельного товариства «Святогор». Ваша нога буде як у колисці!» І миттю — колискова, колиска плетена, з ногою, в онучу загорнутою, погойдується: баю-бай, баю-бай… І голос дівиці: «Як у колисці!»

Сумно стало чогось… Вмикаю телерадіо «Русь». Замовляю «хвилину російської поезії». Нервовий молодий чоловік декламує:

Туманом залиты поля,

Береза ранена.

Чернеет голая земля —

Весна не ранняя.

Березе раскровили бок —

Топор зазубренный.

По лезвию стекает сок,

Зовет к заутрени.[29]

Поет із нових. Нічого, з настроєм… Одного не збагну — чому сік березовий кличе до заутрені? До заутрені дзвони кликати повинні. Помічаю попереду регулювальника у світляній шинелі, викликаю його по держзв’язку:

— Старшина, розчисти мені шлях!

Удвох із ним — я держгіперсигналом, він жезлом — прокладаємо шлях. Вирулюю до Ільїнки, пробиваюся через Рибний і Варварку до Красної площі, в’їжджаю через Спаські, мчу до хоромів Государині. Залишаю машину воротарям у малинових каптанах, підіймаюся гранітним ґанком. Стражники в лівреях позолочених розчиняють перші двері, влітаю до вітальні, рожевим мармуром оздобленої, спиняюся перед другими дверима — прозорими, що ледь-ледь сяють. Двері ці — суцільний промінь, зі стелі до підлоги завислий. Стоять по боках двоє сотників із Кремлівського полку, дивляться крізь мене. Приводжу до ладу дихання й думки, проходжу крізь двері світляні. Від променя цього широкого нічого приховати не можна — ні зброї, ні отрути, ні наміру злого.

Заходжу до хоромів Государині нашої.

Зустрічає мене поклоном ставна служниця Государині:

— Государиня чекає на вас.

Веде через хороми, через кімнати й зали незліченні. Розчиняються двері самі, безшумно. І так само безшумно зачиняються. І ось — бузкова спальня Государині нашої. Заходжу. А переді мною на широкому ложі — дружина Государя нашого.

Низько схиляюся в довгому поклоні.

— Здрастуй, душогубе.

Вона так усіх нас, опричних, іменує. Але не з огудою, а з гумором.

— Доброго здоров’я, Государине Тетяно Олексіївно.

Зводжу очі. Лежить Государиня наша в нічній сорочці з шовку фіолетового, до ніжно-лілового кольору спальні підхожого. Волосся чорне її трішки розкуйовджене, по плечах великих спадає.

Ковдра пухова відкинута. На постелі — віяло японське, китайські нефритові кулі для перекочування в пальцях, золоте мобіло, спляча левретка Катерина й книжка Дарії Адашкової «Лиховісні мопси».