Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Курдупельний дружок Кратчфілда щойно виповз із комори. Наразі курдупельний дружок, не інакше. За Кратчфілдом всією цією широкою солончакуватою рівниною тягнеться ланцюжок згорьованих курдупельних дружків. А один недомірок у Південній Дакоті,
Один шахрай із Сан-Берду,
Одне китайча, що з залізниці втекло,
Із жовтою дупою, як сам Фу-Манчу!
Один — сифілітик, а інший — зобате мурло,
Один був з проказою, трішки й того,
Каліка на праву, каліка на ліву,
На обидві каліка — тож три усього!
Один педераст і лесбійка одна,
Один негритос, і жид-одинак,
Один індіанець — бізон-неборака,
Й мисливець, що у Нью-Мексико жив…
І так далі і тому подібне, всіх по одному, він Білий Трахальник у тутешньому terre mauvais[84], цей Краучфілд, топче жіночу і чоловічу стать, а також усіх тварин, окрім гримучих змій (власне кажучи — «гримучої змії», оскільки в наявності лишень одна), але останнім часом, судячи з усього, йому на думку спадають також фантазії і про гримучу змію! Зуби ледь лоскочуть крайню плоть… бліда паща розчахується, і моторошна радість в очах-півмісяцях… Його нинішній курдупельний дружок — Ваппо, юний мулат-норвежець, фетиш якого — кінська збруя, йому подобається, коли його шмагають батогом у пропітнілій шкіряній упряжі їхніх мандрів, яким виповнюється нині три тижні — довгенько цей протримався, як на дрібного дружка. Ваппо носить шкіряні ковбойські штани з імпортної шкури газелі, які Краучфілд придбав йому на Орлиному Перевалі у картяра, зі схильністю до опію — той картяр саме востаннє перетинав велику Ріо, прямуючи в пустельну піч дикої Мексики. Крім того, Ваппо хизується банданою класичних пурпурового й зеленого кольорів (подейкують, що у Краучфілда вдома повна шафа шовкових шаликів на «Ранчо Пеліґросо[85]», і він ніколи не виїжджає у гори та й по руслах річок без дюжини-двох, розтиканих по сідельних сумках, це означає, що правило «всього по одному» застосовують лишень до форм життя, таких як курдупельні дружки, а не до предметів на кшталт бандани). А на голові Ваппо носить високий сонцесяйний циліндр із японського шовку. Сьогодні Ваппо виходить зі стайні, схожий на справжнього денді.
— А, Краучфілде, — махає рукою, — дуже добре, що ти прийшов.
— Ти, недомірку, добре знав, що я з’явлюся! — трясця, Ваппо таки трохи намаханий. Вічно під’юджує господаря, сподіваючись отримати шкіряним паском кілька разів по своїх смаглявих афро-скандинавських сідницях, що поєднують у собі каліпігійську округлість, притаманну народностям Темного Континенту, із худорлявою та шляхетною мускулатурою міцного Олафа, нашого білявого північного родича. Але Кратчфілд цього разу лиш одвертається, роздивляється гори вдалині. Ваппо супиться. У його циліндрі віддзеркалюється прийдешнє всеспалення. Білій людині не слід вимовляти лишень одного, навіть знічев’я — чогось подібного: «Сьогодні ввечері примчить Торо Рохо[86]», друзяки й так це знають. Достатньо самого вже вітру, який несе їм індіанський сморід. О Боже, от-от стрілянина почнеться, море крові, а хай йому біс. Вітер подме так потужно, що на деревах з північного боку кров застигне крижаною лускою. З червоношкірим прийде собака — єдиний індіанський собака на цих муругих рівнинах: цей простюх полізе до курдупельного Ваппо і скінчить дні свої на м’ясному гаку за відкритим прилавком на небрукованому майдані в Лос-Мадрес, очі розплющені, шолудива шкіра нечіпана, по вапну й каменю церковної стіни, на осонні, що через площу, стрибають блохи, кров темнішає і запікається на порваній шиї, де зуби Ваппо перегризли яремну вену (а може, й кілька сухожиль, бо голова звисає набік). Гак устромлений в спину, між хребцями. Мексиканські дами тицяють у здохлого пса, а він неохоче гойдається у ранкових пахощах кормових бананів для смаження, солодкої молочної моркви з долини Червоної річки, різноманітних потовчених овочів, кінзи, що пахне тваринним мускусом, міцної білої цибулі, ананасів, що лежать на сонці й уже забродили, тож готові вибухнути, величезних крапчастих полиць гірських грибів. Слотроп рухається поміж рундуків і розвішаних тканин, невидимий серед коней і собак, свиней, ополченців у коричневих мундирах, індіанок з немовлятами, підвішеними у хустках, слуг із пастельних будиночків, що далі на схилі, — площа нуртує життям, і Слотроп збентежений. Хіба не годиться всім бути по одному?
В: Так.
З: Тоді одна індіанка…
В: Одна чистокровна індіанка. Одна mestiza. Одна criolla[87]. Потім: одна з які. Одна навахо. Одна з апачів…
З: Стривайте, спершу був лишень один індіанець. Якого порішив Кратчфілд.
В: Саме так.
Вважайте це проблемою оптимізації. У найкращий спосіб країна забезпечує всіх лишень по одному.
З: А як щодо решти? Бостон, Лондон… Мешканці міст. Ці люди справжні, чи як?
В: Дехто справжній, дехто ні.
З: А справжні люди необхідні? Чи надлишкові?
В: Залежить від того, що у вас на думці.
З: А хай йому біс, нічого не маю на думці.
В: А ми маємо.
На якусь мить десять тисяч мерців, скорчених під снігом в Арденнах, набувають сонячного діснеївського вигляду пронумерованих немовлят під теплими біленькими ковдрами в очікуванні, коли їх відішлють щасливим батькам у місця типу Ньютон Аппер Фолз. На якусь мить. А потому ще на мить таке враження, ніби всі різдвяні дзвіночки світу от-от зіллються в єдиний хор — і що весь їхній випадковий передзвін нині стане, лиш на мить, узгодженим, гармонійним і принесе із собою звістки про безумовну втіху, про відчутну радість.
Але переносимося на схил Роксбері. Втоптані купини снігу, сітка слідів чорних ґумових підошов. Коли він ворушить ногами, дзеленчать «арктики». Сніг у цій занедбаній темряві видається сажею в негативі… влітає в ніч і вилітає. Цегляні поверхні при світлі дня (він бачить їх лиш удосвіта, у чунях йому боляче, шукає таксі, гасає вгору-вниз по всьому Пагорбу), вони іржаво палають, кремезні, глибокі, знову й знову притлумлені морозами: такі історичні, що куди там Бікон-стрит[88]…
У тінях, де чорне й біле перетворюють його обличчя на морду панди і будь-яка ділянка — це пухлина чи маса рубцевої тканини, чекає зв’язковий, до якого він добивався у таку далечінь. Обличчя мляве, як у кімнатного собаки, а господар оцього обличчя забагато стенає плечима.
Слотроп: Де він?
