Веселка тяжіння - Томас Пінчон
За нею? Біля запорошеного шкіряного сидіння чекає Рудий, ну, негр-чистильник. Негри чекають по всьому занехаяному Роксбері. За нею? З танцмайданчика завиває «Черокі», понад хай-хетом, контрабасом, тисячею пар ніг, де несамовиті рожеві вогні осявають не блідолицих гарвардських хлопчаків із подружками, а юрбу розцяцькованих червоношкірих. Пісня, яку саме грають, — ще одна брехня про злочини білих, але у потоці «Черокі» захлинулося більше музик, ніж їх зуміло проплисти ним до кінця. Усі ці довгі, довгі ноти… навіщо вони, що з ними робити так довго? Жени у Нью-Йорк, може, встигнеш на останнє відділення — на 7-й авеню між 139-ю та 140-ю сьогодні «Птаха» Паркер покаже, що треба робити з найвищими нотами, аби розламати мелодію на змилуйся та що ж це таке трясця просто кулемет якийсь хлопака та він поїхав тридцять друга нота — промов дуже швидко (тридцятьдруганота) гном’ячим голосом, якщо врубаєшся, що там лине із «Будинку Чилі Дена Волла[80]» і вниз вулицею, — курва, та по всіляких вулицях (до 39-ї його подорож уже почалася: уздовж нутром найтвердіших соло-гудків — уже ледаче дуже потішне дум-ди-дум старого Містера курва Смерть власного персоною) по радіохвилях, на світські вечірки, іноді аж і до того, що струменить з динаміків, захованих у міських ліфтах і магазинах, співає його пташка, сперечаючись із колисковими Чувака, перекриваючи хмільне тринькання нескінченно, бездарно перетягнутих струн… Отже, пророцтво, навіть тут, на дощовій Массачусетс-авеню, нині здійснюється в «Черокі», саксофони внизу переходять уже до якоїсь ох в натурі чортівні…
Якщо за гармонікою в унітаз, доведеться Слотропові головою вперед, а це недобре, бо тоді срака зависне безпорадно у повітрі, а довкола ж негритоси, а йому цього аж ніяк не треба, бо сам мордою у смердючу невідому твань, а брунатні пальчики як почнуть розстібати на ньому пасок, розривати матню, сильні руки розведуть ноги — і він уже відчуває на стегнах студений лізольний подих, бо довгі труси так само сповзають разом з усіма різнобарвними приманками на окуня й наживками на форель. Він намагається щонайглибше залізти в очко унітаза, а тим часом крізь смердючу воду ледь чутно долинає гомін цілої смаглявої банди моторних негрів, які, щасливо галасуючи, завалюють у вбиральню для білих, юрмляться довкола бідолашного Слотропа, наспівуючи: «Дай-но мені тальку, Малкольме!» І голос у відповідь — чий же, як не цього Рудого, хлопчика-чистильника, він десятки разів начищав чорні лаковані мешти Слотропа, ставши навколішки і клацаючи щіткою в такт… а Рудий — це довготелесий, кістлявий хлопака, негр-чистильник із чудернацьким прямим волоссям, який для всіх гарвардців завше був просто «Рудим»: «Чуєш-но, Рудий, «Шейхів» не маєш там у шухляді?» — «А привітнішого телефончика нема, га, Рудий?» — цей негритос, чиє справжнє ім’я нарешті посеред унітазу сягає слуху Слотропа — а грубий палець із хляпом дуже слизького желе чи то крему вже підповзає жолобком до його дірки, дорогою викладаючи волоски кривою лінією, наче малюючи річкову долину на топографічній карті, — справжнє ймення Малкольм, і всі чорні залупи знають його, цього Малкольма, увесь час знали — Рудий Малкольм, Небачений Нігіліст, каже: «Божечку, таж він увесь сама срака, га?» Курва твоя мама, Слотропе, ну тебе й нагнули! Хоча він і спромігся так глибоко запхатися, що стирчать самі ноги, а сідниці здіймаються й перекочуються під водяною поверхнею, наче мертвотно-бліді крижані опуклості. Стінками білого унітазу тече вода, студена, як дощ надворі. «Тримай, щоб не втік!» — «Аякже!» Далекі руки хапають його за литки й щиколотки, ляскають його підтяжками і тягнуть за шкарпетки у ромбик, що їх матуся сплела йому спеціально для Гарварду, проте чи їх захист настільки надійний, а чи він так глибоко заліз в унітаз, що доторку майже не відчуває…
І ось він струснув їх усіх, дотик останнього негритоса лишився десь нагорі, а сам він вільний, слизький, мов риба, і його цнотлива срака незаймана. Тут хтось би сказав хух, Богу дякувати, а хтось би трохи постогнав, ех, курва, але Слотроп не каже майже нічого, бо майже нічого не відчуває. Та-а понад те — досі жодного сліду його загубленої гармоніки. Світло тут, унизу, темно-сіре й доволі тьмаве. Вже якийсь час він помічає лайно, що химерно обліпило стінки керамічного (а на цю мить — залізного) тунелю, в якому він тепер перебуває: незмивне лайно, жорсткою водою заздалегідь зліплене у нарости на його шляху, у візерунки схем, обтяжені смислом, як знаки крему для гоління «Бірма-Шейв» туалетного світу, смердючі й липкі, криптичні й гліптичні, ці форми окреслюються і плавно минають, а він і далі спускається довгим каламутним тунелем відходів. «Черокі» дуже нечітко все так само пульсує нагорі, акомпануючи йому до самого моря. Він усвідомлює, що здатен розрізнити сліди лайна за очевидною належністю тому чи тому знайомому гарвардцеві. Щось тут, звичайно, негритянське, та воно на вигляд однакове. Гей, он те — Індик Бідл, мабуть, того вечора, коли ми всі їли китайське рагу у «Примхах Фу», що в Кембриджі, адже тут десь паростки квасолі і навіть натяк на соус із дикої сливи… це ж треба такого, деякі відчуття й справді загострюються… ох ти… «Примхи Фу», а хай йому біс, скільки місяців минуло. Та-а до того ж Дампстер Віллард, того вечора він мав закреп, ні? — чорне лайно, таке тужаве, як смола, що колись застигне прозорим темним бурштином. У тупих неохочих дотиках уздовж стінки (що свідчать про реверс його власного зчеплення) він, надприродно чутливий до гімна, здатен розрізнити прадавні муки бідолахи Смітника, який минулого семестру намагався накласти на себе руки: диференціальні рівняння ніяк не бажали сплітатися для нього елегантним візерунком, мама в насунутому на очі капелюсі та колінами в шовку нахилялася над столиком Слотропа у «Великому Жовтому Грилі Сідні», аби випити за нього пляшку канадського елю, редкліфські дівки його уникали, чорні професіоналки, з котрими його зводив Малкольм, втелющували йому еротичних мук за долар
