Веселка тяжіння - Томас Пінчон

— Те, що насправді минуло, чого я більше ніколи не віднайду, ні, того не пам’ятаю.

— Ага. То як мої спогади…

— Ну? — Обоє всміхаються.

— Ковтав аспірин. Майже увесь час пиячив або ходив п’яний. Переймався тим, щоб костюм сидів як годиться. Зневажав вищі кола, але поводився, як вони…

— І поки біг додому, страшенно верещав «рох-рох-рох[78]»… — Джесіка не витримує і починає хихотіти, коли Роджер тягнеться до її боку у светрі, до того місця, де, він знає, вона не витримує лоскоту. Джесіка зіщулюється, відповзає подалі, а він прокочується повз неї, відскакує від спинки дивана, але швиденько підводиться, і тепер їй лоскотно вже усюди, хоч за литку хапай, хоч за лікоть…

Аж зненацька гримнуло. Ракета! Струс вибуху за селом неподалік: тканина повітря, час, геть усе змінилося… віконна рама шарпнулася всередину, відскочила з дерев’яним рипінням і знову брязнула, будинок і далі дрижить.

Гупають серця. Туго напнуті ударною хвилею, дзвенять від болю барабанні перетинки. Понад дахом у далечінь летить невидимий потяг…

Вони сидять тихо, як намальовані песики, мовчки, дивовижно нездатні торкнутися одне одного. Смерть увійшла через комору: стоїть, споглядає, залізна й терпляча, з таким виглядом, наче промовляє: спробуй-но, полоскочи мене.

□□□□□□□

(1)

Тимчасово відряджений

До Відділення Абреакції

Шпиталю Святої Вероніки,

Боунчепел-Ґейт, Е1

Лондон, Англія,

Зима 1944.

Кеноші-хлопчаку до запитання,

Кеноша, Вісконсин, США.

Вельмишановний сер,

Хіба мені колись, хоч коли-небудь у житті від тебе чогось хотілось?

Щиро Ваш,

Л-т Тайрон Слотроп.

До запитання,

Кеноша, Вісконсин, США.

кілька днів по тому

Тайронові Слотропу, ескв.

Тимчасово відрядженому

Відділення Абреакції

Шпиталь Святої Вероніки

Боунчепел-Ґейт, Е1

Лондон, Англія

Вельмишановний містере Слотроп,

Тобі — ніколи і ніяк.

Кеноша-хлопчак

(2) Нахабний чувак: Ой, та я все оте «ретро» можу злабати — і «чарльстон», та-а «велике яблуко» теж!

Досвідчений чечіточник: Закладаюся, що не утнути тобі ніколи і ніяк «Кеношу», хлопчак!

(2.1) Н.Ч.: А хай тобі біс, та я все можу — і «касл-вок», і «лінді» також!

Д.Ч.: Закладаюся, що не утнути тобі ніколи і ніяк «Кеноша-хлопчак»!

(3) Дрібний службовець: Ну от, він мене уникав, і я вирішив, що це через Справу Слотропа. Якщо він у чомусь зробив мене винним…

Начальник (бундючно): Тобі! Ніколи і ніяк Кеноша-хлопчак не подумав би, що ти…

(3.1) Начальник (скептично): Тобі? Ніколи! І ні, як Кеноша-хлопчак подумав би, що ти?..

(4) І під кінець потужного дня, коли він дарував нам вогняними літерами на небі всі слова, що знадобляться нам, слова, якими ми нині насолоджуємося й заповнюємо словники, лагідний голос малого Тайрона Слотропа, з того часу оспіваний у сагах і піснях, несміливо проник і досяг слуху Хлопчака:

— Тобі ніколи «ніяк», Кеноша-хлопчак!

Оці варіації на тему «Тобі ніколи і ніяк, Кеноша-хлопчак» панують у свідомості Слотропа, а лікар схиляється до нього з білої надхмарної височини, щоб розбудити й почати сеанс. Голка безболісно заповзає у вену трохи збоку від ямки точно на згині ліктя: 10 %-ний амітал натрію, один кубик, як і належиться.

(5) А може, ти філонив у Філадельфії, розбещував Рочестер і дуркував з Джолієт. Але не втнути тобі ніколи і ніяк, Кеноша-хлопчак.

(6) (День Вознесіння й жертвопринесення. Відзначається всією країною. Витоплюється жир, кров капає і випалюється на буру сіль…) Ви принесли в жертву чиказького підсвинка, так, форест-гілльське лоша, так. (Голос слабшає…) Ларедське ягня. Так. Ой. Стривай. А що це, Слотропе? Тобі ж ніколи і ніяк — Кеноша-хлопчак. Струнко, Слотроп.

Стояк затис у кулаку,

Та ну,

Знов на війну…

Слотроп, струн-ко!

Джексоне, мені насрати,

Аби «орла» хтось зміг би дати!

Слотроп, струн-ко!

Тут не кохають і не розуміють,

Може, на завдання відрядить зуміють…

Датчик у мозок, слухавку в чоло,

Та й голкою у вену — ого-го!

Слотроп, струн-ко!

ПОТІК: Сьогодні, Слотропе, знову хотілось би побалакати про Бостон. Минулого разу, якщо пригадуєте, ми обговорювали проблему негрів у Роксбері. Ми, безперечно, знаємо, що вам це не надто приємно, але спробуйте, дуже прошу. Отже… де ви, Слотропе? Що-небудь бачите?

Слотроп: Ну, не те щоб бачу…

З ревінням влітає підземкою, лишень у Бостоні, сталь і вуглецевий саван поверх давньої цегли…

Ритм-ом мене захопив,

О люба, це свінг, свінг, свінг і поготів!

Ритм мене захопив.

І лунає з усіх діл-рівнин-морів,

Не гадав ніколи, що він так зву-чить,

Навіть за рогом старої Бей-сін-стрит,

Коли ж ритм мене захопив,

Свінг, свінг, свінг,

Нумо… хлопці… це ж бо свінг!

Чорні обличчя, біла скатертина, блискають дуже гострі ножі, викладені біля тарілок… дим тютюну й ґанджі густо змішуються, від нього червоніють очі, він міцний, як вино, а як інакше заб’ємо косяк, щоб від дурнини в мозку процес! аби всі звивини зовсім вирівнялися, ав-жеж!

ПОТІК: Ви сказали «авжеж», Слотропе?

Слотроп: Та годі вам… чого ви знову починаєте…

Білі студенти вигукують свої замовлення ансамблю на естраді. Голоси первачків зі східної школи, срака вимовляють губами, складеними гузенцем, — виходить шьррякя… ледве на ногах тримаються, заливають очі. Азійська конвалія, велетенські філодендрони, віяла зеленого листу і гілки тропічних пальм звисають у напівтемряві… два бармени, дуже світлий вест-індієць, тендітний, з вусиками, та його партнер на побігеньках — чорний, немов рука у жіночій оперній рукавичці, — невтомно рухаються перед глибоким океанічним дзеркалом, воно затягує більшу частину зали в металічні тіні… на сотні пляшок світло утримується недовго, потім воно стікає у дзеркало… якщо хтось нахиляється припалити, полум’я відбивається лишень темною призахідною жовтогарячістю. Слотроп не годен розгледіти навіть власного білого обличчя. Жінка за столиком відхиляється — глянути на нього, її очі одразу ж кажуть, хто він насправді. До губної гармоніки в кишені повертається латунна інертність. Важкенька. Джайвовий реквізит. Але він бере її з собою, хай би куди пішов.

Він колінкує біля унітаза в чоловічій вбиральні танцзалу «Трояндовий край», нагорі, блює пивом, гамбургерами, картоплею у фритюрі, салатом від шефа з французькою приправою, половиною пляшки «Моксі»[79], пообідніми м’ятними пастилками, батончиком «Кларк», фунтом солоного арахісу і вишенькою з чогось старомодного якоїсь редкліфської дівулі. Без жодного попередження, поки з очей течуть сльози, ХЛЮП — гармоніка вислизає у все це, бееее, в паскудний унітаз! Й одразу по її яскравих боках течуть бульбашки, і по коричневому дереву, десь полакованому, десь витертому губами, ці тоненькі срібні зернятка — вервечкою на волю