Садівник з Очакова - Андрій Юрійович Курков

Переляканий Колян подивився на пальці правої руки, які справді барабанили подушечками по столі. Щойно він скривив губи, рука завмерла.

— Класно вона тебе! — беззлобно промовив Ігор, дивлячись в спину офіціантці.

Колян не відповів. Допив свій другий кухоль пива і відставив його вбік.

Замість шести чарок офіціантка Олена принесла пляшку горілки, а Коляну — свіжий кухоль пива.

Ігор наповнив чарку, випив. Подивився на приятеля-комп’ютерника з насмішкуватою іскоркою в погляді.

— Не сумуй, — сказав. — А з жінкою бізнесмена в тебе обов’язково вийде! Головне, щоб чоловік не застукав!

Хвилин за п’ять Колян подобрішав. Розмова в них потекла реготлива, з анекдотами і жартами. Більше вони один одного не підколювали. Горілка зменшувалась у пляшці з чіткою регулярністю. Коли останні краплі впали з неї в чарку, наповнивши цього разу її лише наполовину, за вікном ірландського пабу була майже ніч. Через два столики від них сиділи дві жінки-подружки. Було їм років по тридцять. Одна — фарбована в яскраво-рудий колір, з короткою зачіскою, в джинсах і червоному гольфі — все в облипку. Друга — брюнетка в шкіряних брюках-дудочках і такій же шкіряній безрукавці поверх чорної блузки. Більше в пабі відвідувачів не було. Ігор придивився до рудої, до чітких, жорсткуватих, але приємних рис її обличчя.

— Піду знайомитись, — сказав він, із зусиллям вибираючись з-за столика.

Підійшов до жінок, втупився у руду.

— А ви, випадком, не з Очакова? — спитав, хитро-п’яно усміхаючись.

Погляди обох жінок зупинились на обличчі хлопця. На їх губах вималювались глумливі усмішки.

— Ні, — відповіла руда. — Ми взагалі-то з Маріуполя. Може, вип’єш з нами пивка? — вона кивнула на вільний стілець.

Навіть крізь п’яну пелену в голові Ігор відчув, що варто піти. Чого він більше боявся — себе, п’яного, чи їх, тверезих порівняно з ним, нахабних? Тут було важко розібратись.

— Ну, раз ви не з Очакова, вибачте! — промовив він, ледь ворушачи язиком, і повернувся до свого столика.

— Ти сам додому доїдеш? — стурбовано запитав його приятель.

— Доїду! — рішуче кивнув Ігор.

Перш ніж попрощатись, Колян, що зберіг, як на такий пізній час, відносну тверезість завдяки своєму пивному однолюбству, допоміг Ігореві піймати приватника і навіть посадив його на заднє сидіння червоної «Лади», шофер якої підробляв приватним візництвом. Він, до речі, й сказав водію, куди слід довезти захмелілого пасажира. Тож Ігор, що задрімав, навіть не помітив, як довезла його червона «Лада» до метро «Нивки», де якраз готувалась вирушати остання цього дня маршрутка на Ірпінь.

Якщо поїздка в «Ладі» приспала Ігора, то мікроавтобус на Ірпінь витряс з нього якщо не душу, то значну частину алкоголю — це вже точно. В Ірпені разом з такими ж пізніми пасажирами він покинув мікроавтобус і, несподівано для себе, рушив до свого дому легкою, повільною ходою. Може, з його тіла й витрясло алкоголь завдяки хвацькому водінню шофера, але в голові ще туманилось, і думки неначе спотикались у момент визрівання, зупинялись, наштовхувались на невідповідні слова. Тільки ноги цілеспрямовано вели його до рідного двору.

«А, може, справді все це дурня? — нарешті сформувалась у його свідомості думка, що народжувалась у таких муках. — Може, я перетворююсь на алкоголіка і тому бачу картинки, яких нема в реальності? Легка форма білої гарячки? Тільки без гарячки, без чортиків? А руда? І сьогоднішня руда також? Що це мені скрізь руді увижаються?! Може, це якась нова „руда гарячка“?»

Ігор пригадав обличчя рудої, яку бачив сьогодні. Але ж справді, йому видалося, що вона дуже подібна. Подібна на ту руду Вальку з очаківського базару. Але якщо Вальки нема в реальності, то на кого подібна «ця» руда? На уявну Вальку з уявного очаківського базару 1957 року?

«Дивно, — продовжував розмірковувати Ігор. — Треба перевірити… А вже потім вирішувати: лікуватися чи не лікуватися!»

Зайшов у двір, акуратно причинивши за собою хвіртку. Зупинився, озирнувся на паркан, біля якого сьогодні раптом заходився Степан. Придивився — справді, три новеньких стовпчики вкопано на місці старих. Зайшов за будинок, подивився на сарай. З-за дверей блимнула смужка світла, і у віконечку маленькому справа від дверей — також світло.

«Чому він не спить? — подумав Ігор. — Ану лишень подивимося!»

Хлопець обережно виліз на лавку справа від дверей. Випростався, встав навшпиньки і притулився лівою щокою до шибки.

Степан сидів на табуреті просто під лампою, що звисала зі стелі, і уважно читав велику книгу. Придивившись, Ігор впізнав цю книгу — вони її витягли з першої валізи.

— Тю! — Ігор зліз з лавки і, сплюнувши, повернувся до порогу будинку. Обережно, намагаючись не шуміти, відімкнув двері і зайшов. На кухні дістав з шафки почату пляшку коньяку, чарку.

— Ну, з Богом, — прошепотів перед тим як випити й налити знову.

На язиці залишилось коньячне тепло. Він пройшов по темному коридору до вітальні, потім у спальню. Переодягнувся в міліцейську форму, надів кашкета, натягнув чоботи. Важкенький золотий годинник в кишеню галіфе поклав. Підійшов до вікна, за яким було темно, як у підвалі.

— Ну що? Час на завдання?! — прошепотів сам до себе.

13

«Темна частина дороги» від Ірпеня до Очакова цього разу видавалася безкінечною. Може, тому, що Ігор йшов повільно, відчуваючи тягар випитого напередодні. Час змістився в голові Ігора, відчуття годин і хвилин щезло, залишився лише «темний час доби», не обмежений нічим, крім темряви.

Відчуття несподіваного, не цілком усвідомленого неспокою зупинило Ігора на хвилину. Він обмацав кишені гімнастерки, опустив долоні до галіфе, правою рукою відчув кобуру з пістолетом і тільки після цього пальці лягли на пачки радянських рублів, що відразу заспокоїло нічного мандрівника в часі, і він продовжив свій шлях.

Щойно попереду з’явилось знайоме легке світло за парканом винзаводу, і ліхтарна лампа, яка освітлювала майданчик перед ворітьми, в лівій кишені галіфе зацокав-заворушився золотий годинник, ніби в ньому була запрограмована функція вібрації, як у мобільних телефонах.

Ігор ледь прискорив крок, прикипівши поглядом до воріт.

«Зараз виїде машина, — подумав. — А потім вийде Іван з краденим вином…»

Ворота, до яких залишалося ще метрів триста, прочинилися, і на майданчик вийшов, скрадаючись, Іван Самохін. Зупинився, роззирнувся довкола, поправив міх з вином на правому плечі. Озирнувся, махнув рукою сторожу і пішов у напрямку міста, геть від Ігора.

Ігору здалося, що темрява ось-ось поглине Іванка, зробить його невидимим і захищеним, і тоді не знайде він, Ігор, нічний Очаків. Він перейшов на майже спортивну ходьбу, стримуючись, щоб не побігти, лише з однієї причини — Ігор не був певен у тому, що, біжучи, зможе тримати рівновагу, а не