Садівник з Очакова - Андрій Юрійович Курков
— Спочатку мені треба зігрітись, — Ігор прикусив нижню губу, дивлячись на молоденьку офіціантку, яка зупинилась біля них. — П’ятдесят грамів «Хортиці» і кухоль «Чернігівського світлого»!
Колян усміхнувся.
— Костричишся! — сказав він. — Я однолюб. Мені або горілку, або пиво! — він перевів погляд на дівчину. — Кухоль «Львівського» і солених сухариків!
Дівчина пішла. Колян подивився на приятеля.
— Ну що там в тебе? Розповідай!
— Почекай, я маю спочатку розслабитись, — відмахнувся Ігор, який подумав раптом, що його розповідь може видатись Коляну маренням або фантазією. Якби він почув подібну історію від Коляна, також вважав би її маячнею.
— Ясно, — кивнув Колян. — Я взагалі-то так і думав… Тобі просто сумно там, у твоєму селі. Признайся! Ірпінь не Київ! Там і випити інтелектуально нема з ким! Тільки й розмов, що: «Ти мене поважаєш? А ти мене поважаєш?».
Ігор заперечливо хитнув головою.
Але Колян вже переключився на себе, на свої думки.
— Знаєш, сьогодні я виставляю! Ти не повіриш! Уперше за хакерство бабки отримав! Дві штуки баксів!
— Як це? — здивувався Ігор. — Що, з чийогось рахунку бабки зняв?
— Та ти що? Ні, я чесним хакерством заробив! Заліз у поштову скриньку одного крутелика і скопіював його листування з коханкою! А потім продав його жінці! Вона була в захваті!
У Ігора брови піднялись від подиву.
— У захваті? — перепитав він.
— Ну, не в захваті, а в… ну, у кожному разі, не у відчаї — це точно! Вона тепер з нього бабок витрясе. Коротше, заплатить він за свою гулянку на стороні…
Довгождана чарка горілки опустилась на стіл перед Ігорем, слідом за нею ніжна жіноча ручка поставила поруч кухоль пива. Сонячний зайчик, відштовхнувшись від прочинених скляних дверей, змусив пиво зблиснути апетитним янтарним сяйвом. Ігор випив горілку і одразу запив пивом. На язиці залишилась приємна освіжаюча гіркота. Захотілось продовжити або підсилити це смакове відчуття, і він оглянувся на барну стійку.
— Дівчино, ще п’ятдесят! — крикнув він і, впіймавши погляд офіціантки, яка звернула на нього увагу, усміхнувся.
— Старий! Ти хоч закушуй! — Колян кивнув на тарілку з сухариками.
Ігор кинув до рота два сухарики в рот, захрустів.
— Ти не повіриш, — сказав він, хитро дивлячись на приятеля.
Він згадав, як Колян тягнув час перш ніж показати йому відновлене на комп’ютері татуювання Степана. «Ну нічого, — подумав Ігор, — я тобі зараз влаштую дежавю!»
— У що не повірю?
— Та ти точно не повіриш… ні, якось потім, — награно затинаючись, заговорив Ігор. — Ти ж у казки не віриш!
— Дивлячись, які казки! Ну, говори! — Колян зробив великий ковток пива. — Не тягни!
— Пам’ятаєш, я напився в тебе на дні народження, в «Петровичі»?
— Звісно, ще й як пам’ятаю!
— Так от, насправді мене там не було! — заявив Ігор. — Я в цей час був у Очакові… В 1957 році.
Колян подивився на дві пусті чарки.
— Мало ж тобі потрібно! — усміхнувся він.
Ігор важко зітхнув.
— Ти пам’ятаєш, як я був одягнений? — спитав він Коляна.
Колян задумався.
— Я ж також був напідпитку… Це ж був мій день народження! Мав право!
— Ага, — кивнув Ігор. — А я одягнув стару ментовську форму, накинув куртку і поїхав до тебе… Точніше — пішов до автостанції, а вийшов до Очаківського винзаводу…
І Ігор почав розповідати приятелю про свою першу подорож у минуле. Колян слухав уважно, але недовірлива усмішка не сходила з його обличчя. Тільки коли Ігор розповів, як вони з Іваном, з винним злодієм, стежили за будинком Фіми Чагіна, щось змінилось у погляді Коляна. Неначе він згадав те татуювання.
— Ну що, віриш? — запитав Ігор, помітивши зміни в обличчі друга.
— Звичайно, ні, — відповів Колян. — Але класно розповідаєш! Ти не пробував записувати свої фантазії?
— Ну тебе на хер! — засмутившись, видихнув, хоч і незлобливо, Ігор. Знову обернувся до барної стійки. — Ще п’ятдесят і кухоль «Чернігівського».
— А мені «Львівського!» — додав Колян, скориставшись тим, що офіціантка якраз дивилась в їхній бік.
— Все, тоді мовчу! — заявив Ігор.
— Навіщо мовчати?! — Колян знизав плечима. — Мовчки пити — здоров’ю шкодити! Я ось зараз думаю: а чи не закрутити мені з жінкою цього бізнесмена, якого я хакернув?! Вона ж тепер на чоловіка ображена! Може, захоче йому помститися? Наприклад, зі мною?! Чим я поганий, га?
— Ну, був би я тьолкою, я би спробував тебе оцінити…
— Краще не треба, — зареготав Колян. — Тут є в кого спитати! — додав він, озираючись на офіціантку, що проходила повз них.
— Ви до нас підійдете? — сказав він їй вслід.
Дівчина цілеспрямовано несла три кухлі пива до другого столика, на ходу оглянулась і кивнула.
— То що ти таке п’єш, щоби в часі мандрувати? — повернувся Колян до приятеля. — Чи, може, ти які-небудь суміші куриш? Зараз це модно!
Ігор гмукнув, але якось не сердито в нього це вийшло. Дві чарки горілки, «відполіровані» пивом, зігріли душу. Настрій покращився, в голові відчувалась легкість і приємна байдужість до світу. Привітна байдужість.
— Я тобі скажу, — кивнув Ігор. — Рецепт простий — спочатку дві чарки коньяку, потім одягаєш стару ментовську форму і виходиш ввечері на вулицю. Після двадцяти трьох нуль-нуль. Так, і повертаєш з двору направо!..
— Клас! — вихопилось у Коляна. — А якщо одягнеш скафандр космонавта, то опинишся в космосі?! Я торчу!
— Чого ти торчиш? — посміхнувся Ігор. — Ти ж тільки пиво п’єш, навіть не йоржик!
— Щось ще бажаєте? — біля столика зупинилась дівчина-офіціантка.
Колян подивився на бейджик з її іменем, пришпилений до білої блузки.
— Оленочко, — фамільярно, але негрубо заговорив він. — Мені, будь ласка, ще один кухоль «Львівського», а йому, — він показав поглядом на Ігора. — П’ять… ні, краще шість чарок горілки!.. І, до речі, як я вам як мужчина? Це особисте питання! Будьте відверті, мені важливо знати!
Дівчина усміхнулась.
— Мужчина як мужчина, — вона знизала плечима. — Типовий пивний футболіст!
— Як це? — обличчя Коляна виразило подив, тимчасом як губи Ігора розтяглися в усмішці.
— Ну типовий мужчина… який дивиться по телевізору футбол і пиво п’є… Ви, напевне, на комп’ютері працюєте! Так?
Колян кивнув.
— А як ви це визначили? — запитав.
— У вас пальці по столі, як по клавіатурі, стукають. Ось і
