Садівник з Очакова - Андрій Юрійович Курков

12

Степан зранку зайнявся парканом. Він перебував у доброму гуморі і, видно, вирішив поліпшити настрій Олені Андріївні або просто компенсувати свою відсутність ударною працею. Об’єкт для праці він вибрав сам.

— Паркан щось благенький став, — сказав він за сніданком. — Я вчора, коли зачиняв хвіртку, помітив, як по ньому наче хвиля побігла. Видно, кілька стовпців підгнили!

Мати кивнула, в очах — вдячність.

— Гарні у вас терези! — Степан кивнув на підвіконня. — Скільки дивлюсь, щораз про своє життя думаю…

— Це ще бабусині, — відповіла мама. Також з любов’ю глянула на мідні шальки. — Вона їх все життя із собою возила. І в евакуацію в Сибір, коли війна була. І назад. Зате прожила майже дев’яносто!

Степан подивився задумливо на маму.

— Хороша ви жінка, — сказав.

І, допивши чай, пішов на обстеження дерев’яного паркану. Походив біля нього і з двору, і з вулиці. Ігор, який залишився на кухні з другою кружкою чаю, з цікавістю спостерігав за робочим запалом садівника з вікна. Спостерігав, поки Степан не заглянув у дім.

— Три стовпці міняти потрібно, — сказав діловито. — Це гривень сто п’ятдесят буде!

Ігор здивувався.

— Що, купувати потрібно?

— Ну не красти ж! — розвів руками Степан. — Тут неподалік один чоловік будівельні матеріали з двору продає. Там стовпці також є.

Ігор, все ще дивуючись, пішов до своєї кімнати, дістав з отриманої від Степана ж пачки двохсотгривневу купюру.

— Я здачу поверну, — пообіцяв Степан.

Знову залишившись один, піддався Ігор осінньому настрою і засумував. На небі сіро, хмарно. Дощу не буде, але й сонця не передбачається. А будь-який день, хоч похмурий, хоч теплий потребує повноцінного наповнення, інакше можна цю дату з життя просто викреслити. Ігореві не хотілося нічого з життя викреслювати. Він розумів, що врешті-решт це він наповнює дні свого життя подіями або бездіяльністю. Отже й відповідає за це сам.

І пригадався йому «паралельний» Очаків і його мешканці. Ось де в нього адреналін в голову бив. Там — життя, хоч і там осінь. А тут?!

Подзвонив Коляну на мобільний. Запитав про плани на вечір.

— Шо, випити хочеться? — здогадався приятель.

— Ну не просто випити, а дещо тобі розповісти!

— Під’їжджай на шосту. Сядемо де-небудь! — охоче погодився на зустріч Колян. — Я теж оповідки маю, я тут одну справу на дві штуки баксів провернув. Не відриваючи пальців від «клави»!

Після телефонної розмови з приятелем Ігореві стало веселіше. Залишилось якось дотягнути до вечора. Хоча, навіщо чекати? Можна й раніше до Києва вирушити і прогулятись де-небудь. Київ — місто велике, в ньому час летить зі швидкістю звуку. Не встигнеш вулицею пройтися, а вже вечір!

Ігор вже виходив з подвір’я, коли його гукнув Степан:

— Може, сходимо і заберемо стовпчики? — запропонував садівник.

— Не можу, запізнююсь! На зустріч їду до Києва! — відтарабанив Ігор, котрому зовсім не хотілося допомагати Степанові ремонтувати паркан.

«Сам знайшов собі роботу, нехай сам і робить!» — подумав він, вже віддаляючись від свого двору.

Маршрутка вирушала до Києва «по мірі заповнення». Так відповів водій Ігореві на його запитання: «Коли поїдемо?» Ігор роздратовано глянув на десяток вільних місць у мікроавтобусі. Час був спокійний, якраз посередині між ранішньою тиснявою і вечірнім часом «пік». Зараз тільки пенсіонери і нероби катаються. Ігор, звісно, відносив себе до нероб. До пенсіонера йому було ще далеко. Він почав визирати з вікна маршрутки, подумки підганяючи пенсіонерів і нероб, котрі планували в цей час в місто їхати. Півгодини минуло, доки останнє місце в маршрутці було зайняте молодою жінкою з комп’ютерною сумкою, котру вона акуратно поклала собі на коліна. Водій, видно, також чекав з нетерпінням останнього пасажира, і зразу завів двигун. Маршрутка поїхала.

Остання пасажирка, яка зайняла місце попереду біля дверей, оглянулась і уважним поглядом провела по обличчях інших пасажирів. Ігореві її погляд зразу видався підозрілим.

Неначе для того, щоб підтвердити свою химерність, жінка дістала із сумки теку, видобула звідти якісь папери і пакет з дешевими кульковими ручками. Почала «одягати» ручки на кожний аркуш паперу. Потім перерахувала аркуші з ручками і знову оглянулась на інших пасажирів, не звертаючи уваги на запитальний погляд Ігора.

«Вона нас порахувала!» — подумки гмукнув Ігор, згадавши фразу зі старого мультика.

Маршрутка тим часом виїхала з Ірпеня. Дорога вирівнялась. По обидва боки від шосе замиготіли сосни.

— Панове пасажири, — сказала раптом жінка добре поставленим голосом торгового агента. — У вас зараз з’явилась можливість виграти корейський порохотяг. — Будь ласка, заповніть ці анкети, — вона показала панам, що звели на неї погляди, пачку анкет з ручками. — Це офіційне маркетингове дослідження.

І ручку потім можете залишити собі.

Вона підвелась, протягнула кожному по анкеті. Найдивніше, що всі пасажири простягнули руки, щоби отримати ці анкети. І Ігор, як і всі, автоматично взяв те, що давали, і вже перевів погляд на анкету, зовсім забувши про свої підозри щодо цієї дами.

Прізвище, ім’я, адреса, емейл, телефон, зарплата за місяць, кількість пенсіонерів у сім’ї, метраж житлової площі.

«Нічого собі! — здивувався подумки Ігор. — Може, їй ще й ключ від дому до анкети прикласти?!»

Він простягнув анкету з ручкою жінці.

— Вам щось не подобається? — з єхидною посмішкою спитала вона.

— Мені не подобається, коли мені лізуть у душу, — Ігор спробував скопіювати її посмішку.

— В анкеті про душу ні слова. І про релігію ні слова, — спокійно відповіла вона. — А також ніхто не цікавиться, скільки пляшок і якого пива ви вживаєте в день!

Ігор оглянувся на інших пасажирів. Всі, крім нього, ретельно заповняли анкети.

«Аферистка!» — остаточно вирішив про жінку Ігор, але продовжувати суперечку не став, розуміючи, що в дотепності він явно програє, а можливо, й гірше того — виявиться дурнем, котрому не буде що відповісти.

«Ось якби я був міліціонером в цивільному, — міркував Ігор, — показав би їй посвідчення і зажадав би її документи. Тоді б вона так єхидно не усміхалась!»

Але Ігор не був міліціонером, хоча якесь відчуття себе охоронцем правопорядку або просто охоронцем справедливості було присутнє. Можливо, через те, що він так сподобався собі в дзеркалі, коли одягнув стару міліцейську форму. Коли відчуваєш себе в якій-небудь формі комфортно, то починаєш цій формі відповідати внутрішньо. Саме це, певно, і трапилось.

А в Києві дув прохолодний вітерець, але більше нічим погода не відрізнялась. Сіре, хмарне небо. Діловий шум машин. Ранні сутінки. Вечірні вогні міста. Білборди на товстих стовпах, що з легким шелестом міняли одну рекламу на другу.

Зустрівшись з Коляном на Подолі, вони пройшлись по Сагайдачного і зупинились