Леобург - Ірина Грабовська
Вигнанка відірвалася від його вуст і хотіла відвернутися, але він узяв її обличчя в долоні й не дозволив. В очах дівчини стояли сльози, вона всміхалася. Тео криво посміхнувся у відповідь:
— Що, справи такі кепські, люба?
Лейла засміялася й закотила очі.
— Настільки кепські, що я рада тебе бачити.
Вона відповіла німецькою, не намагаючись, як зазвичай, дратувати його російською мовою. Її голос звучав так схвильовано і ніжно, що Тео мимоволі заслухався, але за мить вигнанка посунулася, і він побачив свого двійника.
— Matka boska![97] — Яблонський посвітив на нього.— Як він ще живий?!
— Вам обом пощастило, що є така чудова я,— Лейла змахнула сльози.— Але треба забиратися звідси, бо ти наробив галасу стріляниною.
Тео повільно простягнув руку до фіолетового Фединого обличчя. Його занудило, в очах зашугали білі мухи. Біль його двійника дерся крізь «ширму», наче монстр у зачинені двері в нічному кошмарі. Якоїсь миті Тео раптово занурився в барило з чорнилом.
— Тільки не це! — Лейла поплескала його по щоках.— Агов, Яблонський, зараз не час непритомніти!
Тео розплющив очі. Він лежав горілиць на підлозі. Руки і ноги стали ватяні.
— Він надто близько. Мені важко... утримувати... «ширму». Але Женя навчила... Потрібен постійний біль. Мій, саме мій.
Лейла здивовано вигнула брову.
— То тебе треба періодично бити, різати чи кусати? Це я залюбки.
Тео сів і розім’яв шию. Імла в голові поволі розходилася.
— Для початку потрібно мовчати і робити те, що я кажу.
— Це вже складніше,— зітхнула дівчина.— Все, вшиваймося!
Тео узяв Федину руку і закинув її на плече. Раптовий біль у ребрах вибухнув тисячею фугасів. Яблонський заскреготів зубами і потягнув двійника до виходу. На сходах лежав убитий поліціянт і дивився кудись у стелю незрячим поглядом. Лейла помітно здригнулася, проходячи повз тіло. Вони виповзли на вулицю. Десь за обрієм уже визрівав світанок, небо поволі ставало не таким диявольськи чорним, обриси будинків Єврейського кварталу чіткішали. Лейла перелякано видихнула, помітивши ще кілька тіл. Вони були вдягнені в темні однострої леобурзьких тюремників. З Фединих спогадів Тео не зовсім розумів, який вибух зруйнував в’язницю, але трохи згодом пригадав маленьку цяточку літоциклетки, що протаранила балон російського дирижабля. Ймовірно, здетонував боєкомплект.
Лейла визирнула з-за рогу будинку і поманила Тео вперед. Вони пройшли вздовж порожньої вулиці та присіли за ящиками біля доків. Вигнанка присунулася до нього. Тео всюди переслідував неприємний запах. Він принюхався.
— Чому від вас тхне...
— Лайном?
— Власне, так.
— Оздемір побачив мене і перелякався,— Лейла скептично підібгала куточки рота.— Насправді ми вибиралися з в’язниці через каналізацію.
— Оздемір... що з ним?
Вигнанка відсунулася і відвернулася до річки. Вочевидь, у неї нічого не вийшло, але Федя тоді був не при тямі й ніяк не міг заповнити прогалину в пам’яті.
— Він тебе скривдив?
Тео не знав, навіщо спитав це. Лейла однаково збрехала б, навіть якщо цей брудний вилупок справді щось їй заподіяв, але це питання займало всі думки Тео. Він відвернувся від вигнанки, щоб мимохіть не побачити правдиву відповідь у її очах.
— Ні. Не встиг,— Лейла раптом м’яко торкнулася його плеча і додала,— не хвилюйся.
Тео обернувся. «Не хвилюйся». Її голос прозвучав так ніжно, ніби він справді щось важив для неї.
— Шкода, що я теж його не скривдила,— зітхнула вигнанка.— Сподіваюся, він таки здох під тим камінням. А ти... Дякую, що прийшов.
Тео хотів відповісти, що не міг не прийти, бо думка про те, що вона гине десь у страшних муках, викручувала йому суглоби і затьмарювала розум, але він лише мовчки кивнув. Ще не відомо, чи переживуть вони сьогоднішню ніч.
Тео трохи висунувся з-за мотлоху й оглянув берег. Годину тому він переплив річку трохи північніше, рухаючись назустріч ворожим військам. На щастя, йому вдалося проскочити непоміченим, але пройти втрьох, з Фединим нерухомим тілом на плечах, вони шансів не мають.
— Нам доведеться переплисти річку,— сказав Тео.— Іншого способу немає.
— Я думала почекати.
— Чого? Поки він помре? — він похмуро кивнув на Федю.— Вибір невеликий: прориватися до своїх і сподіватися на лікарів у шпиталі або врізати дуба просто тут.
Лейла розпачливо зітхнула.
— Леобург однаково не встоїть. Ти це чудово розумієш.
Тео обернувся до неї. Так, він розумів це краще за будь-кого. Але він мав те, чого не мали інші,— надію. Іноді вона отруює, засліплює, веде до безодні, але в ті моменти, коли, крім неї, нічого не залишається, саме вона і рятує життя.
— Ноги в тебе не зв’язані, Лейло. Якщо не хочеш вертатися — тікай. Але якщо ти зі мною, то будь зі мною до кінця.
Вигнанка не дивилася на нього, ніби й не чула, в її темних очах відбивалася заграва пожеж на протилежному березі.
— Тут перепливати не можна. Річка дуже широка.
Тео глянув на темну смугу, що відділяла їх від своїх.
— А на тому березі мінні поля,— Тео звалив на себе Федину руку.— Ходімо південніше.
Лейла схопила його за рукав, коли він саме збирався підводитися.
— Ні. Надто довго. Ходімо до мосту. Ми увійдемо до міста слідом за танками.
— Що?!
— Вони і розмінують нам дорогу,— Лейла закинула другу Федину руку на себе.— Ми як ті миші. Маленькі сірі миші. Крізь дим і пару нас ніхто не помітить.
Вони долали відстань в кілька кварталів цілу вічність. По чолу котився піт, утім, через напруження Тео не мерз від промоклого одягу. Небо світлішало. Ще трохи — і пересуватися непомітно буде неможливо. Попереду з’явився міст.
Лейла порилася в торбі Тео й витягла тетранокль.
— Так, до мосту
