Леобург - Ірина Грабовська

А раптом він... пішов по Федю? Всередині Джекі ворухнулася надія, але дівчина одразу ж приборкала себе. Федя надто далеко. Їх розділяє ціла армія. Джекі похмуро зітхнула.

— Я хочу потрапити на ту позицію і розпитати людей. Хтось має знати.

— О ні. Звідси ти ніяк туди не дістанешся.

— Має бути спосіб.

— Має,— погодився Матей.— Але це без мене. Я туди не полізу.

— Боюся, що це наказ.

Вигнанець нервово засміявся.

— Ти мені не командир. У мене взагалі немає командирів. Оздемір помилував вигнанців, тож ми тепер...

— То, може, ти перейдеш міст і допоможеш йому знищувати твоє місто, якщо він такий добрий?! — пирхнула Джекі.— Чому ти ще тут?

Хлопець кинув квапливий погляд у небо, хоча вгорі не гуркотіли мотори, і забурмотів:

— Тут усі, кого я знаю. Усі. Але вони не бояться вмирати. Як і ти. Стрибаєте під снарядами. Навіжені. Божевільні. Ви всі сказилися. А я — ні. Я не хочу помирати — мені ще зарано.

Головний біль посилювався. Джекі ледве трималася на ногах. Від вибухів у середмісті здригалася земля.

— Куди ти йдеш зараз?

— До Ратуші. Там мій брат. Хочу його забрати,— вигнанець люто стер з чола піт.— Яблонський правильно вчинив. Треба тікати. Цьому місту гаплик.

— Я думаю, він не тікав. Я піду з тобою.

Матей роздратовано видихнув.

— Вертайся до Університету!

— Ні, я хочу знати, що там відбувається.

— Прочитаєш уранці в газетах.

На сусідній вулиці гримнув вибух. Вони пригнулися, згори посипалися шматки відбитої ліпнини.

— Можливо, хтось таки бачив Тео. Мені треба знати, що з ним! Будь ласка!

Матей закотив очі.

— Яблонський дезертирував. Або вже мертвий. Ви всі схибнулися. Ви божевільні!

— Добре, що в нас є ти,— Джекі стиснула його руку.— Ясний Розум вільного міста Леобурга! А тепер ходімо до Ратуші!

Лейла втратила лік часу. Вона лежала під купою обгорткового паперу в цілковитій темряві. Початковий жах поволі минав, вона зрозуміла, що Федя живий. Іноді їй здавалося, що його м’язи скорочуються самі по собі, ніби він кудись іде, але хлопець дихав уривчасто і не приходив до тями.

Минуло кілька годин, надворі, певно, вже світало. Де той клятий Лугін? Чи пішов він з району, чи нишпорить поміж темно-червоних будинків, винюхуючи їх? Лейла перевернулася і поворушила затерплою рукою. Цієї миті вона дещо почула. Нагорі лунали команди, але слів вона не розбирала.

Лугін не ліз до підвалу, бо чекав на підкріплення.

Їх знайшли.

Серце підстрибнуло і закалатало в горлі.

Раптом Федя заметушився і спробував сісти, хоча його очі досі були заплющені. Він повільно вимовив:

— У якому ви... будинку... будинку... Два будинки...

Бідолашний марив. Лейла навалилася на нього і затулила долонею рота. Все її тіло тремтіло, наче в пропасниці, на очі навернулися сльози.

— Федю, любий, заради бога, тихіше. Мовчи. Мовчи!

Рипнули двері. Нагорі залунали голоси. Страх ніби витягав з Лейли нутрощі. Хтось спускався сходами. Ще хвилина і...

Нагорі гримнув постріл. Один, другий, тоді ближче. На сходинках почулося тупотіння, хтось скрикнув, наступний постріл гримнув у самому підвалі.

Запала тиша. Лейла боялася вдихнути. Все, що вона мала,— маленький ніж у підборі. Вона повільно ковзнула рукою до чобота і раптом зрозуміла, що її остання надія — сьомий ніж — зникла. Це кінець. Вона не мала жодної зброї. Хтось повільно просувався підвалом. Кроки зовсім поруч. А тоді з неї рвучко злетів обгортковий папір. Дівчина обернулася. В очі вдарило світло.

Їх знайшли. Їх знайшли.

Екіпаж колесив вузькими вулицями досвітнього Відня. Раз по раз вили сирени, з небес на землю спадали промені світла, рокотали мотори. Їх шукало все місто. Раптом екіпаж зупинився. Вони ніби застрягли десь поміж світами, навкруги була тільки сіра рідка темрява, суміш ядучої вугільної кіптяви і туману.

— Виходьте з екіпажа,— в руці Зінкевича з’явився револьвер.— Обоє.

Данило відчув, як його серце стискає крижана рука. Вони з Ґретою перезирнулися.

— Вашу участь завершено,— холодно вимовив Зінкевич.— Тільки-но ми отримаємо владу, Австро-Боснійська Імперія виконає свої зобов’язання щодо захисту Леобурга від зазіхань.

Дідько, їхній план пішов під три чорти! Вони вилізли з екіпажа, Ґрета нервово зиркнула на Данила.

Хлопець швидко оглянув противників. Їх було троє — Зінкевич і двоє агентів. Дядько кинув на Данила переляканий, зацькований погляд. Тео вклав би цих трьох з револьвера, але він... він не Тео, так.

Данило сунув руку в кишеню і намацав гладеньку поверхню люміноли, яку в готелі йому підкинула Ґрета.

Кров. Іскри. Дим. Йому згадалося, як витягнулося і скам’яніло обличчя Альберта, коли рідина з люміноли викрила кров на його одягу. Данило намацав у кишені складаний ніж. Біль полоснув пальці, хлопець відчув, як кишеня австрійського однострою стала вологою від крові. Ґрета зловила його погляд і здригнулася.

Данило вихопив люмінолу. Один помах ножа — і міхур вигнанської лампи розрізано. Люмінола спалахнула, з неї повалив густий ядучий дим з іскрами. Данило жбурнув лампу всередину екіпажа.

Гримнув постріл. Ще один. Ґрета скрикнула, впала на землю й перекотилася за ящики, зіставлені біля складу.

Данило схопив дядька за барки й витягнув з екіпажа. Дем’янич надсадно кашляв. Зінкевич вивалився з екіпажа, з-за ящиків гримнув постріл, і він впав на землю — Ґрета верескнула з несподіванки, не очікуючи влучити.

Данило не знав, що відбувається за його спиною, лише біг уперед навмання і тягнув Дем’янича за собою. Очі насилу розрізняли предмети, які проступали крізь матову темряву. Позаду гриміли постріли, лунала добірна лайка. Десь поруч завищала сирена.

— Стій. Зачекай,— прохрипів дядько.— Не можу дихати...

Данило привалив його до стіни і послабив вузол шийної хустки. Всередині палало. З сутінків виник силует Ґрети.

— Не зупиняйтеся,— дівчина важко хапала ротом повітря.— Бігом!

Над головами зарокотали мотори. Наближалися австрійські дирижаблі.

— Ми недалеко,— дядько тримався за груди.— За мною!

По землі вже нишпорили прожектори. Вони побігли, притискаючись до будівель, і за кілька хвилин опинилися біля великого ангара.

— Ми домовилися з австріяками, що я завжди контролюватиму, де установка,— пробурмотів Дем’янич, відчиняючи амбарний замок.— Учора я перемістив її сюди. Але вони про це вже знають.

— Навіщо перемістив? — Данило вдивлявся в мінливу імлу позаду.

— Бо після сутички