Леобург - Ірина Грабовська

— Мені наснився сон, що я віддаю тобі ключі,— пробурмотів дядько.— Я не знаю, чому так вчинив. Просто вчинив — і квит.

— Ти так зробив, бо відчув, що я маю такі самі здібності. Коли я побачив Лейлу, я теж одразу здогадався, що вона не чиясь двійниця. Я здогадався, що вона така сама, як я,— Данило метушливо озирнувся на двері.— Я прийшов у цю реальність, щоб урятувати тебе. І я досі хочу допомогти, але ти натомість маєш допомогти мені. Ми повинні врятувати місто. Ми мусимо зупинити війну.

Двері рипнули, Данило відсахнувся від дядька і примостився на краєчок столу. Зінкевич зміряв його допитливим поглядом.

— Пане Дем’яничу, час спливає. Нам потрібна ваша відповідь.

— Я згоден,— кивнув дядько, дивлячись в очі Данилові.— Я покажу вам, де схована установка.

Ніч здавалася нескінченною. Тео дивився на вулицю у вогні. Сніг сипав на охоплені полум’ям танки, на мертвих і живих, і перетворювався на воду на розпеченій цівці його гвинтівки. Вулиці були засипані крихким зіпсованим залізом і залиті кров’ю. Ось уже кілька годин вони стримували настирливі спроби прорвати оточення. Сили і набої закінчувалися. Незабаром сюди посуне ціла армада, і Леобург остаточно перетвориться на згарище — захисники змогли викинути кілька фокусів, але ж сили нерівні. Маленький горішок тріщав у лещатах величезної імперії, і по його шкаралупі вже побігли тріщини.

Хтось торкнув Тео за плече. То був Аслан.

— Вони зосереджуються на тому березі. Поки що не переправляються, але, гадаю, ранку вони не чекатимуть.

— Кілька годин ще поживемо.

З пробитої снарядом діри в підлозі вистромилася голова одного з добровольців.

— Там прийшов парламентер. Вони просять зупинити вогонь. Хочуть зібрати тіла і вийти з Аристократичного району.

Тео глипнув на Аслана. Той ледь помітно ворухнув кошлатою бровою.

— Коли вони прийшли до мого краю, мій брат пішов воювати,— повільно вимовив вигнанець.— Їх з побратимами оточили в маленькому селі високо в горах. Вони не збиралися здаватися, бо такі, як ми, не здаються. Але під ранок, коли стало особливо скрутно, попросили випустити старих, жінок і дітей.

Аслан замовк, дивлячись кудись у в’язку темряву за вікном.

— Тільки-но люди вийшли з села, їх знищили. Всіх до останнього. А тоді й село спалили разом із захисниками. Мій брат загинув, нехай Аллах простить йому гріхи,— він перевів погляд на Тео, його обличчя здавалося вирізьбленим з каменю.— Вони прийшли сюди вбивати. Вони знали, на що йдуть. Я не випущу їх звідси.

Тео задумливо стиснув губи. Агнеса називала Леобург містом «для тих, кому затісно в своїй країні». Але він став притулком і для тих, кого з власної країни витіснили. Яблонський обернувся до солдата.

— Ти чув.

Той кивнув і зник у провалі. Тео хотів підповзти ближче до вікна, але цієї миті в його голові ніби щось вибухнуло. Він відчув різкий біль. У його свідомість увірвався голос. Жіночий голос.

«...витягне нас звідси, я поїду з ним до Вайомінгу. Я зроблю все, що він схоче...»

Тео кинуло в холодний піт, він зціпив зуби і загарчав.

Аслан підповз до нього.

— Chole-e-era,— простогнав Яблонський.— Що це...

— Що з тобою?

Тео важко ковтав повітря, не розуміючи, що відбувається. «Ширма» між ним і Федею, як і раніше, була на місці. Біль минув, він не помер, до того ж не чув Фединих думок. То звідки в його голові міг узятися жіночий голос?! Тео вражено закліпав.

— Я... якщо я зараз... дещо зроблю... ти зможеш вгатити мені якомога болючіше?

— Що?

— Вдар мене прикладом у живіт за сигналом.

— Що?!

Аслан недовірливо примружився і підняв гвинтівку, але Тео застережливо виставив руку наперед. А тоді прибрав «ширму».

Біль навалився на нього, наче стотонна брила. Яблонський зі страшним риком завалився на спину, стискаючи кулаки. Йому здавалося, що в тілі не лишилося жодної цілої кістки, жодного неушкодженого місця. Кортіло розірвати власні груди, щоб впустити в легені хоч трохи повітря.

Він лежав у якомусь льосі, чимось укритий. Щось тепле притискалося до правого боку... щось... або...

— Лейло,— прохрипів він.— Лейло...

— Уже бити?

— Запитай... де... ви... де... ви...

— У кого запитати? — Аслан дивився на нього з забобонним жахом.

— Я не бачу. Я не розумію...

Нещодавні Федині спогади водномить посипалися на Тео, як з рогу достатку. В’язниця, вибух, убитий кат, поліціянт... боротьба з поліціянтом. Він переслідував їх по п’ятах. Будівля з червоної цегли в Єврейському кварталі, поруч з човниковою станцією. Підвал. А тоді чорнота і самотній жіночій голос у його голові. «Нехай тільки витягне нас звідси...»

Їхня надія згасла. Якщо Лейла могла молитися, то він був тим самим, до кого вона молилася в ту мить.

— Бий!

Під ребрами розлився різкий біль. Тео закашлявся, але відчуття забрало всю його увагу, і він миттєво підняв «ширму» від свідомості двійника. Кілька секунд він нерухомо лежав на спині, а тоді розплющив очі.

— Дякую.

Аслан мовчки сидів над ним, міцно стискаючи гвинтівку. Тео кліпнув і підвівся, спираючись на стіну.

— Я мушу піти.

— Піти? Куди?

— Мені треба.

— Яблонський... але ж ти командир. Не думаю, що це гарна ідея.

Тео простягнув вигнанцеві свою гвинтівку і провів рукою по кобурі, перевіряючи наявність револьвера. На місці. Тео поповз уперед. Аслан лише провів його похмурим поглядом.

— Спробуй протриматися якнайдовше.

Теодор Яблонський пірнув у провал між поверхами й дезертирував з поля бою.

Джекі вийшла зі шпиталю й накинула каптур. Голова йшла обертом, від болю темніло в очах. Вона пробиралася через руїни Академічного району якихось кілька хвилин, але здавалося, минула ціла вічність. Повз пробігали люди, але Джекі не впізнавала облич. Раптом позаду загуркотіло, і в небо вперіщив яскравий вогняний сніп — обвалилася покрівля однієї з будівель. Світло впало на обличчя вигнанця, що пробігав поруч. Матей! Джекі дивом устигла схопити його за край плаща.

— Агнесо?! — він витріщив очі, ніби побачив примару.— Що ти тут...

— Де Тео?

Вигнанець криво посміхнувся.

— Він зник.

— Він... що?

Матей потягнув її вбік, вони шугнули в укриття за сходами.

— Дві години тому він самовільно залишив позицію, більше його ніхто не бачив. Він утік!

Джекі вражено закліпала. Тео ніколи не вирізнявся особливою надійністю, але