Веселка тяжіння - Томас Пінчон

Роджер намагався розтлумачити їй статистику V-бомб, різницю між розподілом на карті Англії з висоти лету ангелів, і їхніми шансами, як це виглядає звідси, знизу. Джесіка майже зрозуміла, до неї дійшло Пуассонове рівняння, але пов’язати одне з одним їй не вдалося, вона не змогла зіставити свою вимучену спокійну буденність з голими цифрами і ні те, ні інше не випускати з уваги. Мозаїка розсипається.

— А чому твоє рівняння лише для ангелів, Роджере? Чом тут, унизу, ми ні на що не здатні? Хіба не буває рівняння для нас, аби ми змогли відшукати надійніше місце?

— Чому мене оточують, — сьогодні мовить його звичне «я», що розуміє все на світі, — статистичні неуки? Не існує жодного способу, коханнячко моє, — в усякому разі, доки середня щільність ударів постійна. Цього не розуміє навіть Пойнтсмен.

Ракети справді розподіляються по всій площі Лондона так, як це передбачає рівняння Пуассона. Мірою накопичення даних Роджер дедалі більше нагадує пророка. У коридорах його проводжають поглядами люди з Відділу Псі. Йому хочеться оголосити в кафетерії чи ще де-небудь: це не пророцтво… хіба я коли-небудь прикидався тим, ким не є? я просто підставляю цифри у добре відоме рівняння, можете глянути в підручник і самі це зробити…

Нині його невеликий стіл займає мерехтіння карти, вікно не у зимовий Сассекс, а в інший пейзаж, написані назви, звивисті вулиці, чорнильний привид Лондона, поділений на 576 квадратів, кожен — чверть квадратного кілометра. Ракетні удари позначені червоними кружальцями. Рівняння Пуассона скаже для довільно обраної кількості влучань, у скільки квадратів не прилетить нічого, скільки отримають по одному, два, три влучання і так далі.

На конфорці булькає колба Ерленмеєра. Мерехтить блакитне світло, метушиться у потоці бульбашок за склом. На столі та підлозі розкидані пошарпані допотопні підручники й математичні статті. З-під Роджерового старого «Віттекера і Вотсона[74]» визирає світлина Джесіки. Біля розчинених дверей сповільнює ходу сивий павловець — тонкий, наче голка, ранками він пружною ходою прямує до себе у лабораторію, де на нього чекають собаки з розпанаханими щоками, і зимово-срібні краплі, що збираються в акуратних вогких фістулах, наповнюють воскові чашечки чи градуйовані пробірки. Повітря далі — сизе від сигарет, скурених і загашених, а пізніше, на морозних чорних ранкових змінах перевикурених, — застійна і незатишна атмосфера. Але він мусить увійти, мусить випити звичну ранкову чашу.

Обидвоє знають, наскільки дивним видається їхній зв’язок. Якщо коли-небудь взагалі існував Анти-Пойнтсмен, то звуть його Роджер Мехіко. Не в сенсі, визнає доктор, психічних досліджень. Цей молодий статистик відданий цифрам і процедурам, а не спіритизму чи енергійному самонавіюванню, проте в царині від нуля до одиниці, від нічого до чогось, Пойнтсмен здатен володіти лише нулем та одиницею. Він, на відміну від Мехіко, не може вижити між цими двома. Як колись його вчитель І. П. Павлов, Пойнтсмен уявляє масу великих півкуль кори головного мозку мозаїкою дрібних пунктів «увімк. / вимк.». Одні з них повсякчас у жвавому збудженні, інші похмуро пригнічені. Контури, яскраві й темні, безперестанку змінюються. Але кожному пунктові дозволено лише два стани: сон або не-сон. Одиниця або нуль. «Сумація», «перехід», «іррадіація», «концентрація», «взаємна індукція» — уся павловська механіка мозку — допускає присутність цих бістабільних пунктів. А Роджерові належить царство між нулем і одиницею — та середина, яку Пойнтсмен вилучив зі своїх переконань: імовірності. Шанс 0,37 означає, що до часу, коли він закінчить підрахунок, цей квадрат карти зазнає лишень одного удару, шанс 0,17 означає, що квадрат карти зазнає двох…

— Хіба не може підказати, — Пойнтсмен пропонує Мехіко свої «Кіпрінос Орієнт», які береже в потаємній кишеньці для курива, вшитій у підкладку всіх його лабораторних халатів, — оця ваша карта, в які місця їхати найбезпечніше, де найліпше сховатися від нальотів?

— Ні.

— Але ж…

— У кожен квадрат може влучити з однаковою імовірністю. Влучання не групуються. Середня щільність — постійна.

Карта нічому не суперечить, там класичний Пуассонів розподіл чітко та акуратно просіює всі квадрати точно так, як і має бути… він набуває передбаченої форми…

— Але ж квадрати, в які вже кілька разів влучали, тобто…

— Даруйте. Це Омана Монте-Карло. Хоч би скільки влучали в конкретний квадрат, шанс залишається таким самим. Кожне окреме влучання не залежить від усіх інших. Бомби — не собаки. Ніякої пам’яті. Жодного зв’язку. Ніяких умовних рефлексів.

Дуже приємно пояснювати таке послідовникові вчення Павлова. Це характерна педантична емоційність Мехіко, а чи, може, він знає, що говорить? Якщо й справді ніщо не пов’язує ракетні удари — ніяка рефлекторна дуга, ніякий Закон Негативної Індукції… тоді… Доктор щоранку заходить до Мехіко, ніби лягає на операційний стіл. Дедалі більше Пойнтсмена дратує ця зовнішність хлопчика-хориста, ці його студентські шпички. Але він мусить приходити. Як може Мехіко гратися, до того ж так невимушено, із цими символами ймовірностей та страху? Невинний, як дитина, він, либонь, і не усвідомлює, що у своїй грі руйнує вишукані будівлі історії, загрожує, власне, ідеї причини й наслідку. А що, як усе покоління Мехіко зросло таким? Невже Післявоєнний Час стане не чимось, а «подіями», що кожного разу постають заново? Жодного зв’язку? Невже це кінець історії?

— Римляни, — Роджер і преподобний д-р Поль де ла Нюї якось увечері впилися разом, чи то пак вікарій напився, — давньоримські жерці клали сито на дорогу, а тоді дивилися, які стеблинки трави проростуть крізь його дірочки.

Роджер умить помітив зв’язок.

— Хотів би знати, — обмацуючи кишеню за кишенею, чому там ніколи нема цих клятих — ага, ось вони, — чи відповідатиме це Пуассону… ану поглянемо…

— Мехіко. — Доктор нахилився вперед з неприхованою ворожістю. — Тими пророслими стеблинками вони зцілювали недужих, для них сито було священним предметом. А що ви зробите із ситом, яким накрили Лондон? Як скористаєтеся тим, що зростає у вашій мережі смерті?

— Щось я не встигаю за вашою думкою. Це ж просто рівняння…

Роджеру насправді хочеться, аби інші зрозуміли, про що він каже. Джесіка це усвідомлює. Якщо не розуміють, його обличчя іноді блідне, мов крейда, і затьмарюється, наче за брудним вікном залізничного вагона, коли падають сріблясті перепони і напливають простори, які ще більше відмежовують його, сильніше розмивають його самотність. З першого їхнього дня вона знала, коли він перехилився відчинити дверцята «ягуара», не сумніваючись, що вона нізащо не сяде. Побачила його самотність: в обличчі, між почервонілих рук з обгризеними нігтями…

— Ну, так нечесно.

— Навіть дуже чесно. —