Зірка для тебе - Дарунок Корній

Аж раптом однієї ночі він прокинувся у Львові посеред липкої мокрої води. Арсен тоді хворів на ангіну, тому залишився в інтернаті, а Сергій приїхав до бабуні Ніни і до Олександра Олексійовича на зимові канікули та, звісно ж, на навчання. Бабуня Ніна якраз була вдома, їй стало трішки ліпше. А тут таке… Він уві сні кричав, от і налякав усіх. Коли відкрив очі, над ним стояли перелякані дівчатка-квартирантки, що мешкали в сусідній кімнаті, та стривожена бабуня Ніна. Одна з юнок тицьнула йому в руку горня з водою, а бабуня гладила ніжно по голові:

— Тихо-тихо, Лічозорику! — тільки старенька так його лагідно називала. — Усе гаразд, вона тебе чує, все гаразд, синку.

Він уві сні кликав маму, та так гучно і так надривно, що побудив усіх. Бабуня Ніна відправила дівчат спати. А сама підійшла до його ліжка, сіла скраєчку:

— Ти маму пам’ятаєш, Сергійку?

— Ну, — загнувся на півслові. — Ну, той…

Чи пам’ятає він свою маму? Як можна пам’ятати того, кого не знаєш?

Напевно, Ніна Петрівна зрозуміла вагання хлопця, та й, очевидно, Арсен колись переповідав бабуні Сергіїв сон про маму.

— Не вагайся, синку, кажи. Я не зловтішатимуся. Пам’ятати — то не тільки згадати довжину волосся чи розмір ноги. То те, що там, — вона свою долоню поклала на його груди. Там враз стало тепло-тепло, і тепло розлилося тілом, як тоді уві сні, коли мама пригортала його до себе в тому густому лісі.

— Так. Я пам’ятаю її. Але… — він уперше говорив про свої сумніви, — але не знаю чи той спогад — то насправді спогад, бо чи могло таке статися насправді. Можливо, бабуню, то моя уява таке нафантазувала. Ех, і все ж… Мені здається, що той випадок зі сну цілком реальний, бо я пригадую запахи, звуки. І щоразу, прокидаючись після такого сну, запитую себе: чому вона мене не шукала? Чому дозволила забрати, чому?

Він не кричав, тільки ледь чутно запитував «чому, чому чому?»

— Тихо-тихо, Лічозорику, — бабуня пригорнула його до себе. — З чого ти взяв, що вона тебе не шукала? Вона, напевно, шукала б, якби могла. Я стара і багато чого пережила. Поховала своїх рідних. Ой, скільки могил я у своєму житті бачила! Тому страшні сни також відвідують мене часто. «Стара, зболена, немічна», — кажуть про мене. Я згідна, бо кожної ночі, лягаючи спати, знаю, що можу й не прокинутися. І тоді молюся до Того, хто нас усіх тримає у своїй опіці. Дякую за прожитий день, за те, що дозволив перебути в грішному тілі грішній душі ще добу, дякую за Арсенка, а віднедавна й за тебе, Сергійку. І благаю щоразу, щоб Він тримав вас у своїй опіці. Прошу і молюся за свою Олюню, за онуку, за онука, за правнучат. Той, що над нами, чує наші молитви. І, знаєш, якщо ти Його дуже попросиш, Він розповість тобі, чому…

— Я крім «Отченашу» інших молитов не знаю. Навчіть мене, будь ласка, — Сергій благально зазирав в очі старій.

— Цього не треба вчити. У Біблії є тільки одна молитва, записана зі слів Бога. Решту придумали люди. Не думаю, що вони були чимось кращими від тебе, коли складали щирі слова-моління докупи. Хай промовляє твоє серце, і Господь обов’язково почує. А якщо дуже хочеш знати те, як моляться зазвичай інші, то я тобі завтра подарую молитовник. Помолись сьогодні так, як відчуваєш, і Він почує.

Бабуня Ніна поцілувала Сергія в голову, перехрестила, прошепотівши щось сухими губами, вимкнула настільну лампу та пішла до себе, на кухню, вона взимку там спала, бо там найтепліше. Зупинилася на порозі, між темним та чорним. У коридорі досі горіло світло, яке увімкнули через той рейвах, що він влаштував. Сергій зачудовано дивився на стару. Довгі білі рукави трішки заширокої білосніжної сорочки, яка, напевно, колись була їй впору, здавалися крилами янгола. Чи бувають старі янголи? Дурне запитання лізло в голову. Хто зна, може, й бувають.

Бабуня Ніна озирнулася:

— Спи, Лічозоре! Спи, синку!

І він заснув, хоча думав, що й очей не стулить до ранку. Спочатку лежав, обдумуючи слова бабуні Ніни. Крім «Отченашу», що його навчив священик із місцевої церкви, який раз на місяць проводив біля інтернатської каплички служби, таким чином виконуючи місію так званої жертовної допомоги сиротам, більше молитов не знав. Тому промовляв серцем, як і навчала бабуня Ніна, старанно добуваючи важливі слова.

Заснув…

І знову він у мами на руках. Вони рухаються вузькою стежиною поміж дерев. Він притискається всім тілом до мами, яка ніжно огортає своїм теплом. Теплі долоні притримують за плечі, він охопив її шию міцно рученятами, занурившись у густе русяве волосся. Серце жінки тривожно стукотить, вона поривчасто дихає та безкінечно озирається, бо налякана. Малий майже засинає. І враз сполоханий крик жінки будить дитя. Чоловік із гострим носом, колючими чорними очима та третім оком на руці, найсправжнісіньким оком, витатуюваним на долоні, вириває його з материнських рук. І він летить, наче зі світлої сонячної гори в темне провалля. Передостаннє, що чують вуха: «С-и-н-к-у», останнє, що встигають побачити очі: жінка з очима в півсвіту дивиться з ненавистю на того покруча, який щойно відібрав у неї маля. Той притискає нажахане дитя до себе, і так сильно, і так міцно, що, перед тим як знепритомніти, малий чує гучний постріл і крик жінки. Але не встигає нічого побачити.

Крила падають вниз і… Світ не вимикається цього разу, ні… Сергій іде піщаним берегом океану. Хвилі ніжно шелестять, чайки квилять над водою. Поруч вродлива молода жінка кидає у воду камінці. Жінка так схожа на маму… Кола розходяться водою. Вона всміхається:

— Я люблю тебе, синку! І я завжди поруч. Не бійся жити.

— Ти моя мама? Чому той чоловік тебе вбив? — запитує хлопець.

Вона сумно всміхається:

— Це не важливо. Тіло мертве, та є ще душа, синку. Ті, що люблять по-справжньому, ніколи нас не полишають. Вони завжди поряд. Коли я була маленькою, років дванадцять, напевно, мала, тато розповідав мені притчу. Коли народжується людина, то Бог вдихає в тіло частинку Себе. Ця частинка стає душею. От живе людина з частинкою Бога всередині. Живе, як уміє чи може, чи хоче, в кожного по-різному складається. А коли настає її пора, і тіло помирає, то та частинка Божа, душа тобто, врешті зачи нає жити власним життям