Льодовиковий період - Еберхард Паніц

Зціпивши зуби, я зносив поразки й, нічого не слухаючи, з розгону наштовхувався на те, що здавалось незмінним. Переконати мене в тому, що не варто знову розганятися й починати все заново, було неможливо. Сповнений надій, з болем у душі чи обуренням, я занотовував усе, що бачив у світі, порядок чи безлад, занотовував таким, яким заставав. У В’єтнамі, на Кубі, в Кельні і на горах Караванкен, на березі Чорного моря, на Нілі і Брахмапутрі, в сонячній бухті Сан-Франциско й у сірому кам’яному Нью-Йорку я зустрічався з чоловіками й жінками, тихими або відчайдушними хлопцями й старими людьми, які переважно хотіли одного й того самого: жити без убивств, без бомб, голоду й гноблення. Кожен з них був мені близьким, якщо він більше, ніж усьому іншому, довіряв добрій силі розуму: нашій силі.

Ні санки, ні кінь, ані закляклі, обернені до мене спиною постаті не підказували, звідкіля вони взялись. Можливо, то були люди, яких я знав, які втекли з містечка по той бік гір, де влітку й узимку я почував себе майже вдома. Деякі тамтешні люди ще зберігали речі й спогади з часів Гете, Шіллера та їхніх жінок, коханих і друзів. Один дядько розповів мені про свого прапрадіда, який, везучи в кареті пана міністра Гете до рудника, ледь не відправив його з обриву на той світ.

А можливо, що ті пасажири на санках приїхали з-за кордону, втекли, як Аншюц. Ева переповідала мені розповідь Аншюца про вантажну машину з ракетами, яка зіткнулася з автоцистерною, загорілась і наїхала на будинок. Ева запевняла, хоч я спочатку не вірив, нібито Аншюц чув по радіо передачу, в якій закликали всіх мешканців цієї місцевості евакуюватися. А тоді, він уже сидів у поїзді по цей бік кордону, стався вибух і надзвичайно яскравий спалах.

Я писав у своїх книжках про живих і мертвих, писав про близьке й далеке, особливо любив змальовувати своє рідне місто, зруйноване в останні тижні війни і ще й досі не повністю відбудоване, хоча по війні минуло кілька мирних десятиліть. Щоб створити нову форму суспільного життя, яка нікому б не загрожувала, потрібні були час, жертви й невдачі, й таку форму навіть ми спочатку, охоплені ентузіазмом творення, вважали утопією. Пишучи, тобто по-своєму беручи участь у цьому будівництві, я мучився сумнівами, але, сліпо захопившись, разом з усіма причетними, всупереч усьому, сподівався, що ми можемо впливати не лише на сучасність, але й на майбутнє. До певного часу й тут люди лишали свій слід. Чи в піску, чи на гарячому асфальті, але слід лишався після кожного.

Сивий жеребець, який досі стояв нерухомо, стріпонувся й шарпнув санки. Зателенькали дзвіночки, й кінь понісся в напрямку гір, наче хотів чимшвидше зникнути за тими горами. Я з полегшенням зітхнув. Поки ніхто з нашого будинку не лежав на цих санках, остаточно нічого не можна було сказати, не вступила ще у свої права смерть, після якої не було б уже нічого.

Старий Максим наполіг, щоб я й Ксенія повернули взуття. Цього разу він заховав його так спритно до вази під зів’ялою квіткою, що ніхто не помітив. Можливо, більшість людей нічого й не бачила, крім тих санок за вікнами.

Роздаючи на сніданок дрібненькі шматочки хліба й водянисту каву, офіціант Рудольф люб’язно цікавився нашим здоров’ям. У своєму бездоганному чорному костюмі, білій сорочці зі сріблястою краваткою, свіжопоголений, напахчений одеколоном, він був серед нас найпомітнішою постаттю. Рудольф видався мені трохи нереальним, бо сновидою ходив від одного до іншого. Але, нахилившись над моїм плечем, доливаючи мені кави й розливши кілька крапель на скатерку, він шепнув:

— Даруйте, будь ласка, це від хвилювання.

Від нього пахнуло спиртним, рука тремтіла. Коли, ми встали з-за столу, Рудольф, як завжди, прибрав посуд і хотів був зникнути.

— Непоганий актор, — сказала Ксенія, поблажливо посміхаючись.

Я пішов слідом за Рудольфом на кухню і запитав, чи не знайдеться й для мене келишка коньяку.

— Звичайно, — відповів він, причинив двері, таємничо обернувся до мене спиною й дістав із серванта два по вінця налиті келишки. — Інакше такого не можна було б витримати. Останню війну я теж добре пам’ятаю.

Дружина й діти офіціанта жили в місті, звідки доктор Тодоров прибув сюди після вибуху.

— Доктор — фахівець на всі руки, був навіть у Японії, бачив Хіросіму й Нагасакі, — мовив Рудольф. — Проте нічого не знає про мою сім’ю, я його вже сто разів про неї розпитував.

Не встиг я випорожнити свій келишок, як Рудольф налив мені ще один. Він схвильовано заговорив про політику, котра, на його думку, вислизнула з рук навіть найрозумніших людей.

— Ви, певно, думаєте, що я п’яний і не сприймаєте мене всерйоз, — сказав він і похитав головою. — Ні, я це давно передбачав і дивувався з того, як більшість проводила тут своє життя, розгульне життя, навіть не думаючи ні про що; іноді я стояв позад клієнтів за столом, дослухався до їхніх розмов, і мені хотілося їх узяти за барки: чому ви не збагнете, що уже за п’ять хвилин дванадцята?

В готелі «Артус» Рудольф працював давно, готель став його справжньою домівкою. Зі своєю сім’єю він бачився дуже рідко, лише під час відпустки або коли випадало кілька вільних днів підряд. Рудольф махнув рукою, мовляв, змирився з усім. Його дружина пішла своїм шляхом у житті, вона, мовляв, не цікавиться політикою й книжками, котрі він приносив додому й читав у вільні години.

— У Жуля Верна, а тим більше — в Джека Лондона й Сінклера Льюїса чорним по білому написано, що нас чекає, — розхвилювався він, почервонівши й