Льодовиковий період - Еберхард Паніц

Він одсунувся від мене й озвався не зразу.

— В моєму ліжку лежала дохла кішка, — сказав нарешті він. — Он та!.. — Хлопчик тремтячою рукою показав на кімнату для хворих; біля її порога на газеті лежала чорна кішка з білою головою й вимащеними зеленою рідиною лапами.

— Не дивися туди, не думай про це й спокійно спи собі далі, — сказав я, хоч сам теж мусив узяти себе в руки й заспокоїти хлопчика. Очевидно, він бачив передсмертні муки тваринки. — Я заберу її звідси й закопаю десь у снігу.

Хлопчик покрутив головою, мовляв, у тварині є небезпечна отрута, лікар заборонив доторкатися до кішки.

— Але я уже торкався до неї, — зізнався він. — Я думав, кішка жива, й заснув біля неї, я ж не знав…

— Не знав, ніхто нічого не знав! — передражнив я і його, й доктора Тюдора, й себе самого, й нашу спільну безпорадність. Я ж теж тримав кішку, її пхнув мені в руки чоловік, який мусив знати, принаймні прикидався, що знає про те, яка небезпека нам загрожує. — Я зроблю це обережно, — запевнив я хлопчика, підбадьорюючи його й одночасно сам себе. — Ти заплющ очі, коли я це робитиму, й не хвилюйся. Добре?

Він кивнув, схилив голову на коліна й затулив очі долонями. Я несміливо підійшов до кішки й з жахом побачив, як набрякли в неї очі, аж повилазили з орбіт, зуби й кігті вже оголилися, а м’які тканини гнили.

Повагавшись, я загорнув трупик у папір і виніс, як пообіцяв хлопцеві. На килимку сходів я спіткнувся й мимоволі притиснув бридкий згорток до себе. Зрештою вже біля вхідних дверей газета порвалася й дохла кішка впала. Я ногою відкинув її в кучугуру снігу.

А тоді знову втупився в сліди Аншюца та Еви. Сонливість мою наче рукою зняло, нічний холод ще більше підбадьорив, і я навіть подумав, чи не дістати своє взуття й трохи пройтись. Але озирнувшись, я побачив Максима, який сидів біля каміна. Він або спав, або вдавав сплячого, і я не став його розпитувати про кішку.

Тихенько пройшовши повз нього до сходів, я жахнувся, раптом подумавши, що можу так само страшно закінчити своє життя, як ота кішка. Хоч наше взуття було змащене зеленою рідиною, це ще не гарантувало нам порятунку. Зелені кришталики в пробірках лікаря майже скінчилися, харчі й вода, очевидно, були заражені. Якщо автомобіль, наш єдиний шанс, пробрався крізь сніг і гори, то це було справжнє диво, та потрібно було ще одне диво, щоб ми принаймні про це дізналися. На більше я не сподівавсь, не зважаючи на запевнення лагідного Максима.

Хлопчик зник. Я думав, батьки забрали його до себе. А може, доктор Тюдор наштовхнувся на нього, проходячи мимо; мені здавалося, я чув кроки. Але це міг бути й Максим — той ходив за ним і за мною назирці. Він, мабуть, зміг би відгадати мої страшні сни наяву й оптимістично їх розтлумачити.

— Сни — це не найгірше в нашому становищі, — віщував він, і я корився й поспіхом одходив, знаючи, що спати не зможу, тим більше — бачити сновидіння. Мене переслідували страх, малодухість і сором, що я втратив стільки шансів…

У моїй кімнаті, це я відчув зразу, хтось був. Ксенія. Вона підвелася трохи в ліжку й прошепотіла:

— Що там трапилося надворі?

Я спантеличено відповів:

— Нічого, а що могло трапитися?

У темряві жевріли дві сигарети, одну з них Ксенія простягла мені.

— Сідай, — сказала вона. — Я не можу ні сидіти, ні стояти, не здатна навіть заплющити очі. У моїй голові все йде обертом, наче перепилася коньяком. Це мене доконає…

Вона бачила, як ми зі старим Максимом пили в холі вино, але на саму згадку про алкоголь їй ставало погано. Про здохлу кішку та хлопчика Ксенія не прохопилася жодним словом. Покашлюючи, вона вибачилася за те, що вдерлася до мене, залізничник, мовляв, їй набрид.

— Хіба ви не чули, як він казився?

— Ні, — відповів я й не заперечував, коли вона почала єхидно мене перевіряти, чи я теж не п’яний.

— Чоловіки швидко виходять з норми, — сказала Ксенія. — Коли доходить до чогось серйозного, то вони ховаються в чарку. Тоді стають жалібливими й почувають себе на сьомому небі від щастя. Хапаються за чарочку, мов за рятівну соломинку.

Я пошукав у напівтемряві попільничку, однак налапав лише тарілку й подав її Ксенії. Коли ми гасили сигарети, наші холодні, мов лід, руки зіткнулися. В кімнаті стало зимно, верхня дошка на вікні надірвалася, і від найнезначнішого протягу сюди наносило снігу. Крізь шпаринку було видно світлу смужку нічного неба, й мені раптом причулися якісь далекі звуки.

— Що сталося? — запитав я. — Хтось подзвонив у двері?

Ксенія покрутила головою й забрала свою руку.

— Я — не соломинка, — мовила вона різко. — Я не братиму участі в цьому балагані. — Вона зізналася, що спочатку трохи симпатизувала тому залізничникові Карлу-Гайнцу, але потім розчарувалася в ньому. — Ми, жінки, думаємо, аж поки втратимо розум. А ви його втрачаєте зразу. В цьому, мабуть, і полягає найбільша різниця між вами й нами.

Я почав здогадуватися, що сталось між ними й чому вона втекла до мене. Ксенія відвернулась, однак я і в півтемряві помітив, яка вона розгублена. Ксенія, актриса, яку тут знав кожен, була, мабуть, років на десять старша за того молодого чоловіка. Але, тягнучи її, закутану, крізь хурделицю, до цього готелю, він не знав, хто вона така. Згодом, провівши з нею день і ніч, приголомшений Карл-Гайнц побачив лише те, що