Льодовиковий період - Еберхард Паніц
12
Я помітив, що доктор увечері прихопив був Максимову книжку з собою. Як не дивно, тепер вона лежала на стільці в моїй кімнаті. Ксенія вхопила її й прочитала з неї кілька рядків:
В безвість плине все на диво, В небо ген туман зрина, Віддзеркалює сонливо Чорну темінь глибина…
Згодом, коли вона вийшла, я взяв книжку й почав шукати оті записи, зроблені від руки. Безперечно, то була рука Максима. Дрібненьким нерозбірливим почерком там було дописано таке:
«Ядерна зброя, в основі якої лежить розщеплення атома, руйнує й знищує все живе ударною хвилею, високою температурою в кілька тисяч градусів, а також радіоактивними опадами. Навіть тактичні види атомної зброї силою в п’ятдесят чи тисячу тонн звичайної вибухівки, тротилу, призводять до катастрофічних жертв і небаченого руйнування. На відстані, на якій танки, наприклад, можуть лишитися неушкодженими, вибух руйнує будівлі й інші матеріальні цінності, до того ж великі території перетворюються на море вогню. Залежно від напрямку вітру радіоактивні опади можуть убивати людей і заражати місцевість поза межами району бойових дій, якщо вибух бомб відбувається на поверхні землі або безпосередньо над нею.
Нейтронна бомба для людей ще небезпечніша. Двадцять відсотків її енергії перетворюється на ударну хвилю й високу температуру, зате вісімдесят — на випромінювання. Нейтронні промені не руйнують нічого: будинки й воєнна техніка лишаються неушкодженими. Людина ж майже не має можливості захиститися, бо навіть незначне опромінення завдає організмові непоправної шкоди. При збільшенні дози радіації різко зростає небезпека ракових захворювань і спадково-генетичних змін. Офіційно визначений максимум радіації є однак лише незначною краплею радіоактивного опромінення під час вибуху термоядерної бомби. Опромінення, яке діє на багато сотень кілометрів.
За даними д-ра Тодорова, при опроміненні понад 2000 радів[1] відбувається розлад центральної нервової системи. Симптоми цього проявляються зразу або за кілька хвилин після опромінення: апатія, спазми, колапс. Дози радіації понад 8000 р викликають смерть через кілька секунд або хвилин, 5000 р — протягом двох днів. При шлунково-кишковому синдромі крайня доза становить приблизно 500 р. Після інкубаційного періоду, який триває від двох до п’яти днів, утрачається апетит, починається блювота, різко підвищується температура й настає смерть. Дози радіації в 1000 р викликають смерть протягом двох тижнів. Крайня доза при кров’яному синдромі — приблизно 100 р. Пошкоджуються кровотворні органи, передусім — кістковий мозок, — при більш високих дозах радіації починається внутрішня кровотеча, це видно з синьо-червоних плям під шкірою; крім того, кровоточать ясна. За два-три тижні людину починає кидати то в холод, то в жар, спостерігаються головні болі й утома, а при незначній праці — абсолютне виснаження. Смерть настає в період від трьох тижнів до двох місяців після опромінення.
Половина досі здорових дорослих людей умирає, одержавши дозу в 300 р. Якщо доза радіації становить 150 р, то й тоді 15 відсотків дорослих помирає. В людей, які одержали 650 р і більше, настає латентний, швидко прогресуючий процес умирання. Їхні життєво важливі функції протягом перших двох годин після опромінення більш або менш послаблені, багато з них, зрештою, поправляються й на кілька днів ніби одужують. Люди, які одержали такі дози радіації (солдати в броньованих транспортних засобах), безперечно, можуть іще певний час бути боєздатними, хоча дні їхні вже лічені. Проте діти зазнають шкоди при набагато меншій дозі радіації, страшно мучаться й помирають. При опроміненні в ЗО р виникає небезпека ушкодження або вбивства дитини в материнській утробі.
Іонізуюча радіація змінює структуру й властивості хімічних сполук у соматичних клітинах. «Субатомарні снаряди» віддають свою енергію атомним ядрам водню, прихованого у соматичних клітинах, і руйнують субстанцію клітини. Клітинна рідина змінює свою консистенцію, а проникність клітинної мембрани збільшується. При цьому пошкоджуються також клітини центральної нервової системи, що гальмує нормальне відновлення клітин».
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
1
Я не знав, що про все це думати. Могло бути — це ще не означає, що справді було. Я ще жив і сподівався, але, можливо, був уже приречений, і для мене теж визначено місце на санках, які безцільно кружляли засніженим полем. Сивий жеребець боявся прірв у горах, боявся й своїх мертвих пасажирів. Пильно розглянувши сліди в снігу, я пересвідчився, що кінь із санками кілька разів оббіг довкола готелю й лиш тоді зупинився біля дверей. Щоб не дивитися на них, я заплющив очі.
Колись тут скрізь вирувало життя, ніхто нічого не боявся, про небезпеку люди задумалися надто пізно. Навіть слова Ксенії «надто пізно» спізнилися на кілька годин, днів чи тижнів. Треба було сказати й зробити ще так багато, але ніхто нічого не робив. Життя вимагало свого, у першу чергу ми мусили подбати про найнеобхідніше ще тут, у цих чотирьох стінах. Ксенія викликала в мене палку любов, хоча я кохав іншу. Близькість цієї жінки мене бентежила, але незвіданої далини та прірв я сахався, як той кінь за вікном. Бути
