Довге темне передвечір'я душі - Дуглас Адамс
— У тебе сміховинний вигляд!
Вереск цього голосу вплинув на Тора так, ніби десь у його мозку хтось дряпав нігтями по дошці. Це був злий голос, уїдливий, дошкульний, дешевий, як нейлонова сорочка; коротко кажучи, Торові цей голос не подобався. Навіть коли він тримав себе в руках найкраще, він реагував на цей голос дуже погано, а почути його стоячи голим посеред покинутого складського приміщення, коли до твоєї спини приклеєні шматки дубових дощок, було просто провокацією.
Тор різко розвернувся. Він хотів бути в змозі розвернутися спокійно й з разючою величністю, але з цією істотою така тактика все одно ніколи не працювала, тож оскільки він, Тор, однозначно буде принижений, незалежно від пози, в якій триматиме себе, то чому б не зробити це так, як йому зручніше?
— Лай Дак! — заревів він, розкрутив свій молот і з невимовною, разючою силою жбурнув його в малу істоту, що самовдоволено сиділа навпочіпки в тіні, на вершку невеличкої купи каміння, нахилившись трохи вперед.
Лай Дак спіймав молот і акуратно поклав його біля себе на купу одягу, що належав Торові. Він вищирився й дозволив сонячному промінчику блиснути на одному з його зубів. Такі речі не трапляються випадково. Поки Тор лежав непритомний, Лай Дак розрахував, скільки часу богові знадобиться, щоб очуняти, і тоді згріб каміння в купу саме в цьому місці, виміряв її висоту й розрахував, на який саме кут йому треба буде нахилитися вперед. Щодо провокацій він себе вважав професіоналом.
— Це ти зі мною зробив?! — проревів Тор. — Це ти…
Тор шукав спосіб сказати «приклеїв мене до підлоги», щоб це не звучало як «приклеїв мене до підлоги», але зрештою пауза стала занадто довгою й він був змушений здатися.
— Це ти приклеїв мене до підлоги? — зрештою спитав він. Він шкодував, що поставив таке дурне питання.
— Можеш не відповідати! — сердито додав він і відразу пошкодував і про це теж.
Щоб наголосити, він тупнув ногою — будівля забриніла до самого фундаменту. Він не був певний, на чому треба було наголосити, але в тому, що це потрібно зробити, не сумнівався. Навколо нього посипався пил.
Лай Дак дивився на нього блискучими рухливими очима.
— Я всього лише виконав наказ, який отримав від твого батька, — сказав він, гротескно вдаючи підлесливість.
— Мені здається, — сказав Тор, — що накази мого батька відтоді, як ти почав служити йому, стали дуже дивні. Думаю, ти маєш на нього якийсь злий вплив. Я не знаю, як саме ти робиш цей вплив, але це точно вплив, і він точно… — він не зміг підібрати синонім, тому завершив: — Злий.
Лай Дак відреагував як ігуана, якій хтось щойно поскаржився на вино.
— Я? — ображено спитав він. — Яким чином я можу впливати на твого батька? Одін — найсильніший з Богів Асґарду, а я його відданий слуга в усьому. Одін каже «Зроби це», і я роблю. Одін каже «Іди туди», і я йду. Одін каже «Іди забери мого великого дурного сина з лікарні, поки він не накоїв ще якогось лиха, а тоді, не знаю… приклей його до підлоги, абощо» і я роблю саме те, про що він просить. Я лише скромний виконавець. Яким би малим або принизливим не було завдання, волю Одіна я маю виконати.
Тор був недостатньо тонким знавцем людської душі (або ж божої чи ґоблінської) щоб відповісти, що саме так, взагалі-то, й отримуєш сильний вплив на будь-кого, а надто на схильного до помилок і розпещеного бога. Тор просто відчував, що все це було неправильно.
— Що ж! — крикнув він. — Тоді передай моєму батькові, Одіну, це повідомлення. Скажи йому, що я, Тор, Бог Грому, вимагаю зустрічі з ним. І не в його клятій лікарні! Я не збираюся читати журнали й дивитися на фрукти, чекаючи, поки йому простирадла замінять! Скажи йому, що Тор, Бог Грому, зустрінеться з Одіном, Батьком Богів Асґарду, цієї ночі в Годину Викликів у чертогах Асґарду!
— Знову? — спитав Лай Дак, хитро глянувши вбік, на машину для продажу Кока-Коли.
— Гм, так, — сказав Тор. — Так! — люто повторив він. — Знову!
Лай Дак злегка зітхнув, як міг зітхнути той, хто покірно виконує забаганку темпераментного простака, і сказав:
— Що ж, я скажу йому. Не думаю, що йому буде приємно це почути.
— Не твоя це справа, сподобається це йому чи ні! — крикнув Тор, знов похитнувши фундамент будівлі. — Це стосується лише мене та мого батька! Ти можеш думати, що ти дуже розумний, Лай Дак, а я — не дуже…
Лай Дак вигнув брову. Він був готовий до цього. Він нічого не казав і лише дозволив промінчику сонячного світла виблискувати на його рухливих очах. Це було надзвичайно промовисте мовчання.
— Можливо, я не знаю, що ти затіяв, Лай Дак, я не знаю дуже багато речей. Але одне я знаю. Я знаю, що я Тор, Бог Грому, і що я не дозволю ґоблінові робити з мене дурня!
— Що ж, — з легкою посмішкою сказав
