Довге темне передвечір'я душі - Дуглас Адамс

й провів тильною стороною своєї вкритої плямами долоні по гладкому лляному простирадлу. Він був просто закоханий у льон. Чистий, злегка накрохмалений, білий ірландський льон; випрасований, складений, підіткнутий — ці слова були для нього майже переліком його бажань. Багато століть ніщо не захоплювало й не зворушувало його так сильно, як зараз це робив льон. Він не міг зрозуміти, як він міг раніше цікавитися чимось іншим.

Льон.

І сон. Сон і льон. Сон у льоні. Сон.

Сестра Бейлі подивилася на нього майже з ніжністю. Вона не знала, що він бог; взагалі-то, вона думала, що він був старим кінопродюсером або нацистським військовим злочинцем. Він безумовно мав акцент, який вона не могла впізнати, а його недбала ввічливість, його природний егоїзм і одержимість гігієною казали про минуле, в якому було багато жахливого.

Якби її перенесли туди, де вона змогла б побачити свого потайливого пацієнта на троні, воїном-батьком воїнів-богів Асґарду, вона б не здивувалася. Тобто ні, це неправда. У неї аж очі на лоб полізли б. Але при цьому вона б визнала, що це узгоджується з тими рисами, які вона помічала в ньому; але лише після того, як оговталася б від шоку, спричиненого відкриттям того, що практично все, в що людський рід колись вірив, було правдою. І що це було правдою ще довго після того, як людський рід перестав відчувати потребу вірити в це.

Одін жестом відпустив медсестер, попросивши, щоб вони спочатку знайшли його особистого асистента й негайно прислали його до нього.

Почувши це, сестра Бейлі трохи напружила губи. Їй не подобався Одвінів особистий асистент, повірений, слуга — хоч як його не називай. Очі в нього були злі, побачивши його вона здригалася; вона мала підозри, що під час перерв на чай він робить її сестрам і санітаркам огидні пропозиції.

Його шкіра мала той колір, який на думку сестри Бейлі називався оливковим, тобто був надзвичайно близьким до зеленого. Сестра Бейлі була переконана, що це погано.

Вона, звісно, була останньою особою, хто судитиме про людей за кольором їхньої шкіри; точніше, не зовсім останньою, бо вона зробила це буквально вчора, коли для видалення жовчних каменів було доставлено африканського дипломата й вона відразу відчула до нього огиду. Він їй не подобався. Вона не могла сказати, що саме в ньому їй не подобалося (бо вона ж медсестра, а не таксист), вона ні на секунду не виявила свої особисті почуття. Вона була надто хорошою професіоналкою, вона до всіх ставилася з більш-менш однаковою діяльною та життєрадісною люб'язністю, навіть до — на цій думці її охопила невимовна холодність — навіть до пана Дака.

«Пан Дак» — так звали особистого асистента пана Одвіна. Вона нічого не могла вдіяти. Вона була не тією людиною, яка могла б собі дозволити критикувати рішення пана Одвіна. Але якби її про це спитали (а її, звісно, ніхто не питав), то вона висловила б думку, що було б набагато краще (і не тільки їй, а й панові Одвіну — а це найголовніше) якби він найняв когось іншого, від кого в неї не було б морозу поза шкірою, от і все.

Більше вона про це не думала, вона просто пішла шукати його. На початку свого сьогоднішнього чергування вона з полегшенням дізналася, що минулої ночі пан Дак поїхав з лікарні, але згодом, приблизно через годину, розчарувалася, бо побачила, що він повернувся.

Вона знайшла його саме там, де він не мав бути. Він сидів навпочіпки на одному з крісел у приймальні для відвідувачів, вдягнувшись у щось жахливо схоже на викинутий брудний лікарський халат, що був для нього дуже завеликий. Більш того, він грав поганий негармонійний мотив на чомусь на кшталт сопілки, яку він, схоже, вирізав з великого одноразового шприца, чого ні в якому разі не можна було робити.

Він коротко глянув на неї своїми рухливими очима, вищирився й знов почав дудіти та пищати, але тепер набагато гучніше.

Сестра Бейлі перебрала подумки все те, що було абсолютно безцільно казати про халат, про шприц і про те, що він знаходиться в приміщенні для відвідувачів, лякаючи або готуючись налякати відвідувачів. Вона знала, що відчуватиме огиду від тієї скривдженої невинності, з якою він їй відповість, від безглуздої абсурдності його відповідей. Її єдиною можливістю було просто проігнорувати все і якнайшвидше відіслати його звідси.

— Пан Одвін хоче вас бачити, — сказала вона.

Вона намагалася надати своєму голосу звичної привітності, але нічого не вийшло. Вона хотіла б, щоб його очі припинили так стрибати. Окрім того, що це було дуже тривожно як з медичної, так і з естетичної точки зору, вона також не могла не дратуватися через враження, ніби в цій кімнаті було принаймні тридцять сім речей, що були цікавіші за неї.

Кілька секунд він дивився на неї, бурмотячи щось про те, що немає спокою зіпсованим, а потім пропхнувся повз сестру Бейлі й чкурнув коридором отримувати настанови від свого володаря й повелителя, поки цей володар і повелитель не заснув.

Розділ 8

Ще до півдня Кейт виписалася з лікарні. Спочатку з цим були певні труднощі, бо чергова медсестра, а потім і доктор, що лікував Кейт, були непохитні в думці, що вона для цього ще недостатньо здорова. Вона щойно прийшла до тями після коми, їй потрібний догляд, їй потрібно… «Піцу», — наполягала Кейт…відпочивати, їй потрібне… «Мій власний дім і свіже повітря. Тут повітря жахливе. Пахне, як пахва прибиральника»…подальше лікування, тож вона обов'язково має залишатися під наглядом ще день або два, доки вони не переконаються, що вона повністю здорова.