Довге темне передвечір'я душі - Дуглас Адамс

Одін натомість не мав труднощів із розумінням того, що там відбулося. Для нього там наче всюди було написано «Тор», такими великими літерами, що ніхто, крім бога, не міг цього побачити. Він роздратовано відкинув свою ранкову газету вбік, і тепер намагався зосередитися на вправах з розслаблення, щоб уникнути зайвого хвилювання через усе це. Вправи складалися з вдихів, що робилися певним чином, і видихів, що робилися іншим чином, і це вважалося корисним для його кров'яного тиску, тощо. Річ була не в тому, що він мав померти абощо — ха! — але не було сумніву в тому, що в цей період свого життя — ха! — він вважав за краще не брати нічого близько до серця й берегти себе.

Більш за все він любив спати.

Сон був для нього дуже важливою діяльністю. Йому подобалося спати довго, впродовж великих відрізків часу. Просто переспати ніч з його точки зору означало ставитися до сну несерйозно. Це не значить, що він не любив нічний сон — він не пропустив би його ні за яку ціну — просто Одін не вважав його чимось, що було хоча б наполовину достатнім. Коли була можливість, він любив спати вже о половині на дванадцяту дня, особливо якщо перед цим вдавалося добре повалятися в ліжку вранці. Маленький легкий сніданок і швидка подорож до туалету, поки на його ліжко стелили свіжу постіль — оце й усе, чим він був згодний займатися; і робив він це обережно, щоб не втратити сонливість і не завадити цим полуденній дрімоті. Іноді він був здатний проспати цілий тиждень, і тоді вважав, що добряче виспався. А ще він проспав весь 1986 рік і анітрохи не шкодував про це.

Але з глибоким незадоволенням він розумів, що незабаром йому доведеться встати й здійснити священний і прикрий обов'язок. Священний, бо він був божественний, принаймні пов'язаний з богами, і прикрий через того конкретного бога, якого це стосувалося.

Одін потайки зсунув штори, не користуючись для цього нічим, крім своєї божественної волі. Він важко зітхнув. Йому треба було подумати, до того ж настав час його ранкового візиту до туалету.

Він викликав санітара.

Санітар у просторому зеленому халаті з'явився швидко. Він життєрадісно привітався й почав метушитися, шукаючи пантофлі та халат. Він допоміг Одінові підвестися з ліжка, що було трохи схоже на викочування з ящика опудала ворони, і повільно провів його до санвузла. Одін пересував ноги майже не згинаючи їх, неначе його голова висіла між двома важкими ходулями, на які повісили смугастий халат і білий рушник. Санітар знав Одіна як «пана Одвіна» й не розумів, що той є богом, бо Одін зазвичай тримав це в таємниці й бажав, щоб Тор чинив так само.

Тор був богом Грому і, якщо відверто, саме так і поводився. Це було нестерпно. Він наче не бажав або не міг, а може просто був надто дурний, щоб зрозуміти й прийняти… Одін обірвав свої думки. Він відчув, що починає піддаватися демагогії. Йому треба спокійно подумати, що зробити з Тором, а зараз він прямував саме до того місця, де можна добре покумекати.

Щойно Одін завершив своє величне шкандибання до дверей ванної кімнати, дві медсестри хутко зайшли й з невимовною акуратністю зняли з його ліжка стару білизну й постелили свіжу, гладенько її розправили, підгорнули. Одна з них — безумовно старша — була повненька й статечна, а друга — молодша, темніша, була трохи схожа на птицю. Газету підібрали з підлоги й акуратно згорнули, підлогу швидко пропилосили, штори знов були засунуті, квіти та неторкані фрукти замінили на свіжі квіти та свіжі фрукти, які так само, як і будь-які фрукти до них, залишаться неторканими.

Коли трохи згодом ранкові божі санітарні процедури завершилися й двері ванної кімнати знову відчинилися, кімната була зовсім іншою. Реальні зміни, звісно, були крихітні, але вони справляли враження тонкого чарівного перетворення на щось свіже. Одін мовчки кивнув, задоволений побаченим. Він нарочито оглянув ліжко, як монарх, що оглядає шеренгу солдатів.

— Простирадла добре підіткнуті? — спитав він старим тихим голосом.

— Дуже добре підіткнуті, пане Одвін, — з раболіпною усмішкою сказала старша сестра.

— Край ковдри акуратно відігнутий?

Вочевидь, так і було. Це був лише ритуал.

— Дуже акуратно, пане Одвін, — сказала сестра, — за зміною постелі я наглядала особисто.

— Я радий цьому, сестро Бейлі, дуже радий, — сказав Одін. — У вас пильне око, ви маєте хист до таких речей. Не знаю навіть, що я без вас робитиму.

— Ну, я не збираюся нікуди йти звідси, пане Одвін, — сказала сестра Бейлі, випромінюючи заспокійливе підбадьорювання.

— Але ж ви не вічна, сестро Бейлі, — сказав Одін.

Це зауваження своєю брутальністю спантеличувало сестру Бейлі кожного разу, коли вона його чула.

— Авжеж, ніхто з нас не вічний, пане Одвін, — лагідно сказала вона, взявшись разом із другою медсестрою до важкого діла — покладання пана Одвіна в ліжко таким чином, щоб той не відчув приниження.

— Ви ірландка, пані Бейлі, я не помиляюсь? — спитав він, коли зрештою зручно влаштувався.

— Ви маєте рацію, пане Одвін.

— Я знав колись одного ірландця. Фінн, чи як його… Розповідав мені багато такого, про що мені не треба було знати. І ніколи не казав мені про льон. А я тепер усе одно знаю.

Він злегка кивнув своїм спогадам, незграбно опустив голову на пружно збиті подушки