Ночівля в карбоні - Віктор Васильович Савченко
Арсен нарешті знайшов у собі сили вимкнути тумблер. Він не міг навіть поворухнутися. Батько колись розповідав, що втік із полону на швейцарському судні, яке в Ростоку брало вугілля. Швейцарці виявили його у відкритому морі, а потім здали в радянське консульство. Він іще очунював у госпіталі, коли закінчилася війна. Арсен відчув раптом, що наливається силою. Тіло вже не пекло, начебто з нього стягли кропив’яну сорочку. Він щойно перегорнув книгу свого тридцятирічного життя, з останньої сторінки до першої, й криваві сторінки батькової книги. Прочитав найемоційніші місця. Зараз його книгу слід відкрити знову на останній сторінці, аби продовжувати писати далі. Але чомусь лячно розплющувати очі, бо одразу побачить Рудольфове обличчя. Він чує неспокійний подих. Що йому сказати? Що його батько був катом? Арсен нарікав на випадок, який колись, дуже давно, звів їхніх батьків, а потім і їх. Правда, зовсім у іншій якості. Рудольф для нього більше ніж друг. Вони з ним одна людина на дві голови й чотири руки. За десять років Арсен не помітив у Рудольфові навіть тіні нещирості. Як же діяти? Раптом відчув: його плече обережно стискає кощава рука. В тому потискові нетерпіння й тривога. Арсен розплющив очі й відсахнувся: перед ним усе те ж лице. Тільки без гадючої посмішки. “Ну, як?” — питали Рудольфові очі. Мабуть, Рудольф не помітив на обличчі Арсена виразу жаху, який примусив би його відсахнутись. Він терпляче очікував.
— Добре, — витиснув із себе Арсен. Він одвів погляд. — Усе добре. Чудовий експеримент. Клич хірурга та вимикай апаратуру.
Рудольф зняв трубку. Попрохав хірурга зайти. Потому сів до столу, затягся сигарою, що до того чаділа в попільничці-раковині. Він був блідий. Арсен скосив очі в його бік:
— Чому ти не вимикаєш апаратуру?
— Навіщо? Адже я сяду зараз на твоє місце…
— Послухай, Рудольфе… — Арсен хотів сказати, що дослід не варто повторювати, бо не має гарантії, чи він пройде вдало і для Рудольфа.
Рудольф насторожено чекав.
— Розумієш… — почав Арсен. — Весь час, поки проходив експеримент, я відчував поколювання в скронях. Воно чимдалі сильнішало. Я тому й припинив дослід. Певно, щось із регулятором подразнювача.
Рудольфові очі сторожко дивилися спідлоба, немовби дорікаючи за брехню.
— …Треба все переглянути. Зробити нову настройку.
Зайшов хірург. Він був у білому, як і належить лікареві.
— Все о’кей? — запитав, розкриваючи на столі валізу. — А от палити тут не слід було, — кинув прикрий погляд на Рудольфа.
Арсен усе ще сидів у кріслі. На скронях, в тому місці, де було вживлено два дротики, біліли кружечки пластиру. Коло одного з них бура пляма від йоду. В кімнаті запах йоду й ефіру. Рудольф вийшов разом із хірургом. Сказав, що зараз повернеться, і вони підуть обідати…
— Гай, гай… Я відчував, що так буде. — Кіпер докірливо хитав головою.
Арсен сидів, похнюпившись, у всьому винен він. Чому одразу, коли вийшли Рудольф із хірургом, не здогадався щось відкрутити, зламати, аби тільки не дати Рудольфові скористатися з апаратури. Той, звісно, не повірив балачкам про біль у скронях. Він домовився з хірургом, що проведе дослід над собою наступного дня, за дві години до початку роботи в інституті… У Арсена перед очима все ще стояла картина, яку він побачив годину тому, коли прийшов до лабораторії. Скажено тріщали лічильники, миготіли вічками індикатори. Рудольф, розпластаний на підлозі, уткнувся лицем у килимок. Усе сталося щонайбільше п’ять хвилин тому. Арсен схопив трубку, набрав номер кімнати хірурга. Той миттю прибіг, блідий, як крейда. Він сказав, що Рудольф його прохав прийти о сьомій ранку, аби вживити йому електроди…
— Ви певні, Арсене, що з апаратурою було все гаразд? — запитав професор.
— Абсолютно певен.
— Ні в чому не можна бути абсолютно певним, — зауважив професор дерев’яним голосом. — Що сказав лікар?
— Лікар нічого не міг сказати. Рудольф усе ще непритомний.
— Але жити? Жити він буде?
— Лікар нічого не міг сказати, — повторив Арсен.
Вони сиділи мовчки, мабуть, із півгодини. Просто сиділи, Арсен, похнюпившись, професор, відхилившись на спинку крісла, стуливши повіки. Кіперове обличчя здавалося витесаним із сірого молдавського вапняку.
Дзеленькнув телефон. Професор якось боязко зняв трубку.
— Слухаю… Так, це сталося в моєму відділі… Поки що невідомо. Він непритомний. Очікую на повідомлення з лікарні.
На тому боці кричали, навіть Арсен чув роздратований голос. Він упізнав голос директора.
— Вже… Всі знають… — Кіпер не встиг одвести руку, як знову дзеленькнуло.
— Так, це я. — Він закрив рукою мікрофон. — Західнонімецький журналіст. Вимагає аудієнції. — Знову в трубку: — Телефонуйте, будь ласка, після обіду. Зараз іще нічого не відомо.
…Арсен якимось шостим чуттям відгадав: дзвонять із лікарні. Він весь напружився, ніби очікував на вирок самому собі.
— Що? Прийшов до тями? — Професорів голос був скоріше стомленим, аніж нетерплячим. — Сильний нервовий струс? А жити він буде? Отже, буде? Але що, що? Ви сказали, всі ознаки божевілля…
У Арсена раптом поповзли перед очима жовтогарячі й червоні кола. Йому здалося, що він сам божеволіє. Професор іще довго розмовляв з лікарем, але Арсен більше нічого не чув. “Рудольфові довелося стати на місце батька. Він не витримав. Певне, від того збожеволів і Брайт. Адже той був колись у каральному корпусі…”
