Ночівля в карбоні - Віктор Васильович Савченко

бубнявіє, ось-ось трісне. Арсена охоплює нелюдський жах. Падає на землю, головою до кулі. Він мало не зривається з крісла. Але чому все — як у науковому фільмі? Хіба ядерна реакція протікає так уповільнено? Куля не поспішає, немовби боїться розірватися раніше, ніж він сповниться жахом… Це був страшний сон, який снився колись у дитинстві. Від того сну пробудив материн голос: “Арсенику, проспиш до школи. Вставай, вставай, любий”. Біля ліжка на килимку вигравав сонячний зайчик… Якусь мить повзли малорозбірливі кадри. Арсен розслабив м’язи, намагаючись використати прогалини в пам’яті для перепочинку. Але що це? Він бачить те, чого з ним ніколи не бувало. Це проявляється батькова пам’ять. Він уже не Арсен. Усе тіло шпигає, немовби в нього вп’явся рій розлючених ос. Ага… Він розвантажує вагон із сіллю. Їх чоловік із двадцять, у смугастих робах. Дрібні кристалики з лантухів сиплються на вологе від поту тіло. Нещадно смалить сонце. На пероні походжають есесівці. Під вагоном важко дихають відгодовані вівчарки — язики, мов полум’я. Нарешті останній лантух. На пероні у піддашші їх велика купа. Зверху накинули брезент. Есесівці наказують підмести вагони. Ось-ось не витримає, впаде. Тоді кінець. Смугасті роби його відштовхнули, показали, аби він краще вкутав брезентом сіль. Вони розуміють, що він звалиться, як тільки почне дряпатись у вагон… “Льоз, льоз! Давай, давай!” — покрикують есесівці. Хіба німецька мова така гидка? Але ж він колись, читаючи “Лісового царя” Гете, плакав. Ні, мабуть, усяка мова погана, коли вона в устах ката. Йому наказали теж лізти у вагон. Коли б не руки, що протягнулись до нього із отвору, упав би до самої морди вівчарки. З грюкотом зачинились двері, вагон шарпнуло, поїзд почав набирати швидкість. А тіло страшенно щемить; від того щему ось-ось зникне свідомість. Частіше постукують колеса. Стало ніби прохолодніше. Чується грюкіт засувів, іржаве рипіння завіс. На обрії палаюча куля сонця. Ось-ось вкотиться у вагон. “Вег!” Сонце заступив білявий хлопчисько в гестапівській формі — автомат напоготові. Позіскакували на гравійний настил. Віддалік ліс підйомних кранів, а далі — море. Що може бути краще від призахідного сонця та синього моря?.. Але все воно по той бік колючого дроту. На вежах кулеметники. Вони вартують море і сонце. Він сів на купу вугілля. “Штеен ауф!” — гаркнуло поряд. Посхоплювались. Від воріт ішов, ні, чавив землю ногами, кремезний військовий. Арсен шарпнувся в кріслі. То Рудольфів батько. Кілька днів тому Арсен поліз до шухляди свого колеги по олівці й там побачив фотокартку чоловіка в гестапівській формі. Щелепасте лице, зубам ніби тісно в роті. Під веснянкуватим лобом сталево-сірі очі. А посмішка… Що на фотокартці, що зараз. Напевне, так посміхається кобра, коли бачить, що здобич не втече. На звороті було написано від руки готичними літерами “Франц Мурке, 1943 рік”. Арсен тоді ні про що не розпитував Рудольфа. Він знав: тому це боляче.

Гестапівець сильно калічив слова, пояснюючи, що їм належить завантажити вугіллям судно. З підсуканих рукавів витиналися кощаві, вкриті рудим волоссям руки. Це руки Франца Мурке. Це Рудольфові руки. Десятьох залишили біля вагонів, решту — його теж — повели в порт. Знову нічого не видно, перед очима жовті кола…

Рудольф занепокоєно поглядає на годинника. Годинник Арсен привіз із України й подарував йому на день народження. Плаский золотий прилад — його ремінець стискає зараз зап’ястя, немов джгутом. Дріботіння секундної стрілки — то кроки в майбутнє. Швидкі кроки… А колись же визначали час по сонцю, у Японії — навіть по запаху квітів. Либонь, мине ще з півсторіччя, й на годинниках зникнуть обидві великі стрілки. Люди вимірятимуть час секундами. Як на таку ощадність, людина встигне озиратися і в минуле. Вони з Арсеном одні з перших, хто почав це робити. Правда, Рудольф знає ситих наставників, які радять не порпатися у “перетлілому мотлосі минулого”, старанно ховаючи той “мотлох” од свіжого погляду. Так убивця ховає заплямований чорною кров’ю халат.

Та чи вільний він, Рудольф від докорів сумління за свого батька… Сусідка, Фрау Ельза, казала, що його батько був справжнім німцем і що він мусить тим пишатись. Але ж на батькові гестапівська форма. До того ж маленька Лізхен, із якою він ділився в школі сніданками, якось сказала: твій батько був жорстокою людиною. Вона те почула від своїх рідних. Непомітно спливли шкільні й інститутські роки. За науками він не встигав думати про минуле. Та й навіщо? Рудольфові завжди втовкмачували, що він учений і мусить думати лише про сьогодення. А про минуле й майбутнє за нього думатимуть наставники. Але ж перед його особистим сумлінням наставникам не відповідати. Рудольфові здалося раптом, ніби в кімнаті задушливе повітря. Він з грюкотом розчахнув кватирку.

Арсен сидить блідий, ні кровинки червоної в обличчі.

…Раптом сильний згук пароплава. Під ногами палуба. Глибочезний трюм напівзасипаний вугіллям. По вузькоколійці прямо до трюму котиться вагонетка. Зараз треба її перекидати, а в нього немає сили. За ним уже давно стежить рудий гестапівець. На щелепастому лиці ніби приклеєна все та ж гадюча посмішка. І рука весь час на кобурі. Вагонетка ткнулася в стояки, зупинилась. Він узявся тиснути важіль, силкуючись висипати вугілля в трюм. Але марно. Важіль здається незрушним. Іще одна спроба, та пальці самі розтуляються, він мало не зірвався в трюм. Гестапівець витяг пістолет. Напружив останні сили, ні, то вже не сили, то він наліг на важіль грудьми, нависши над трюмом. Вагонетка перекинулась швидко. Відчув, як летить разом із купою вугілля. З палуби долинув регіт. Веселий регіт… Втратив свідомість. Пам’яті не стало.

Арсен сидів із заплющеними очима. Тіло горить від солі й утоми, ніби все те сталося саме з ним. Треба виключити тумблер. Але в пальцях не вистачає сили.

…Раптом знову замиготіло перед очима. Тіло ломить, як у ревматика. Він лежить на вугіллі під самою стелею. Його таки не дали засипати. Хлопці, котрі працювали в трюмі, піднімали його все вище й вище на вугілля. Люк ще не закрили. На палубі голоси. Він підвівся, визирнув. Прямо перед очима — ялові черевики рудого гестапівця. Міцні черевики з високими кованими підборами зроблені на те, щоб у них пройти весь світ. Поряд автоматники. Біля самого борту — дев’ять смугастих роб — дев’ять його товаришів. Усі вони працювали на підземному заводі. Ластовиння на