Господиня - Стефані Маєр

— А я люблю тебе, — прошепотів він. — Та хіба це має значення?

— Ну звісно, це важливо. Дуже важливо… Хіба ти не бачиш? І від цього необхідність… ще очевидніша.

Його очі широко розплющилися.

— Невже я аж так замучив тебе своїм коханням? Невже ти так чиниш через це? Я більше не розтулятиму рота, Вандо. Більше ніколи нічого не скажу. Можеш бути з Джаредом, якщо ти справді цього хочеш. Просто залишися.

— Ні, Іяне! — я торкнулася долонями його обличчя, його гладенької пружної шкіри. — Ні. Я… я також тебе люблю. Я, срібна гусінь у голові Мелані. Але тіло моє не любить тебе. Воно просто не здатне тебе любити. В цьому тілі я ніколи не зможу покохати тебе, Іяне. Я розриваюся надвоє. Це нестерпно.

Це б я стерпіла. Але дивитися, як він страждає через обмеження, які накладає моє тіло? Це мені не до снаги.

Він знову заплющив очі. Його густі чорні вії змокріли. Я бачила, як вони блищать від сліз.

«Гаразд, уперед, — зітхнула Мел. — Роби як знаєш. А я… посиджу в сусідній кімнаті», — додала вона сухо.

«Дякую».

Я пригорнула його за шию й притулилася вустами до його вуст.

Іян обхопив мене руками, притиснув до грудей. Наші губи з’єдналися, мов прикуті, мов ніколи вже не роз’єднаються, мов розлука вже не нависає над нами дамокловим мечем, і я відчувала смак наших солоних сліз. Його і моїх.

Щось перемінилося.

Коли тіло Мелані торкалося Джареда, то мов спалахувало неконтрольоване полум’я — вогонь, який нісся пустелею, пожираючи все на своєму шляху.

З Іяном усе було інакше, зовсім інакше, бо Мелані не кохала його так, як я. Тож його дотик був м’якшим і водночас проникав глибше — не полум’я, а розплавлена магма, що витікає з-під земної кори. Вона занадто глибоко, щоб відчути її жар, але насувається невідворотно, змінюючи самі основи світу.

Моє неохоче тіло стояло між нами, як стіна туману — густа завіса, крізь яку я спостерігала за тим, що відбувається.

Змінилась я, а не Мелані. У найглибшій глибині мого нутра вже почався цей процес перетворення — у горнилі плавилося моє «я». Довгий, безперервний поцілунок завершив процес: метал зашипів, упав у холодну воду — і загартувався назавжди. І вже не зламається.

Усвідомивши, що цей чоловік — добрий і ніжний, немов душа, але водночас такий сильний, яким може бути тільки людина, — також змінився, я заплакала.

Він потягнувся губами до моїх очей, але було запізно. Звершилося.

— Не плач, Вандо. Не треба. Ти залишаєшся зі мною.

— Вісім повних циклів, — прошепотіла я, торкаючись губами його щоки; голос підвів — я схлипнула. — Вісім повних життів, і в жодному я не знайшла того, з ким хотіла б залишитися. Я так і не зустріла коханого. Чому зараз? Чому ти? Ти навіть не душа. Як це можливо?

— Це дивний світ, — пробурмотів Іян.

— Це несправедливо, — скаржилась я, повторюючи слова Сонні. Несправедливо. В останню мить я відшукала своє кохання — і повинна відмовитися від нього? Хіба справедливо, що мої душа і тіло не можуть співіснувати? Хіба справедливо, що я полюбила Мелані?

А справедливо те, що Іян страждатиме? Він більш ніж будь-хто інший заслуговує на щастя. Це не справедливо, не чесно і навіть не… нормально. Хіба здатна я так його ранити?

— Я кохаю тебе, — прошепотіла я.

— Ти так це кажеш, ніби прощаєшся.

Саме так і було.

— Я, душа на ім’я Вандрівниця, кохаю тебе, людину на ім’я Іян. І це не зміниться ніколи, байдуже, що зі мною станеться, — я підбирала слова обережно, щоб у голос не прокралася й нотка обману. — Хай ким би я була — дельфіном, ведмедем чи квіткою, — це не має значення. Я б завжди кохала тебе, пам’ятала тебе. Ти навіки залишишся моїм єдиним коханням.

Його руки напружилися, дужче стиснули мене, і я знову відчула його стримуваний гнів. Стало важко дихати.

— Ти нікуди не втечеш. Ти залишишся тут.

— Іяне…

Тепер його голос звучав різко — сердито й водночас по-діловому.

— Це не тільки заради мене. Ти — член нашого товариства, і ніхто просто так тебе не вижене. Ти занадто важлива для нас усіх — навіть для тих, хто ніколи цього не визнає. Ти нам потрібна.

— Іяне, мене ніхто не виганяє.

— Саме так. Навіть ти сама не виженеш себе, Вандрівнице.

Він знову поцілував мене, цього разу від злості трохи грубіше.

Його долоня стиснулася в кулак, схопивши мене за волосся, він на кілька дюймів відсторонив моє обличчя.

— Приємно чи ні? — з притиском запитав він.

— Приємно.

— Так я і думав, — проричав він.

І знову мене поцілував. Його руки так міцно пригорнули мене, що аж ребра захрустіли, а губи так яро накинулися на мої, що у мене запаморочилось у голові, стало важко дихати. Іян послабив обійми, і його вуста ковзнули до мого обличчя:

— Ходімо.

— Куди? Куди ми йдемо?