Господиня - Стефані Маєр
— Дякую вам, Джебе, — прошепотіла я, коли Джеймі зник за рогом.
— Прошу.
Довгий тунель видався темнішим, ніж зазвичай, бо жінка, що йшла попереду, випромінювала жах.
— Усе гаразд, — бурмотів Кайл. — Ніхто не збирається тебе кривдити. Я тут, із тобою.
Цікаво, хто цей дивний чоловік, який повернувся замість Кайла? Чи хтось перевірив його очі? Важко повірити, що в цьому величезному агресивному тілі може бути стільки ніжності.
— Як там цілителька? — запитав мене Джаред.
— Вона отямилась, тому я й пішла по вас, — мовила я.
Всі полегшено зітхнули.
— Але вона дуже налякана і не розуміє, де вона, — попередила я. — Не може згадати власного імені. З нею працює Док. Коли вона всіх вас побачить, мабуть, злякається ще більше. Постарайтеся не робити різких рухів і не галасувати, гаразд?
— Добре, — прошепотіло кілька голосів.
— І ще одне. Джебе, будь ласка, заберіть рушницю. Та жінка досі боїться людей.
— А… гаразд, — відповів Джеб.
— Боїться людей? — пробурмотів Кайл.
— Ми ж погані, чи ти забув? — мовив Іян і стиснув мою руку.
Я потиснула його пальці, радіючи його дотику. Скільки часу мені ще залишилося відчувати тепло людської долоні? Коли я йтиму цим тунелем востаннє? Може, зараз?
«Ні, ще ні», — прошепотіла Мелані.
Раптом я затремтіла. Іян знову потиснув мою долоню, і Джаред також.
Ми йшли мовчки.
— Кайле? — почувся тоненький голосок Сонні.
— Так?
— Я не хочу назад до ведмедів.
— А ти й не повинна туди летіти. Можеш вибрати якесь інше місце.
— Але чому мені не можна залишитися тут?
— Просто не можна — і все. Вибач, Сонні.
Її дихання стало уривчастим. Я раділа, що ми йшли в абсолютній темряві — ніхто не помітив сліз, що котилися з моїх очей. Обидві руки були зайняті — тож сльози просто крапали мені на футболку.
Ось і кінець тунелю. З лікарні лилося сонячне світло, відбиваючись від танцюючих у повітрі порошинок. Зсередини долинало приглушене бурмотіння Дока.
— Дуже добре, — мовив він. — Продовжуйте згадувати деталі. Ви вже згадали адресу — скоро прийде й ім’я. Як ви почуваєтеся? Так не болить?
— Обережно, — прошепотіла я.
Кайл зупинився біля арки — Сонні досі чіплялася за його руку — й відступив, щоб дати мені дорогу. Я глибоко вдихнула й переступила поріг.
— Добридень, — мовила я тихим, рівним тоном.
Жінка подивилася на мене й тихо зойкнула.
— Це знову я, — підтвердила я.
— Це Ванда, — нагадав Док.
Док сидів поруч із безіменною жінкою та тримав руку на її плечі.
— Це душа, — прошепотіла вона стривожено, нахилившись до Дока.
— Так, але вона наш друг.
Жінка з підозрою дивилася на мене.
— Доку! У нас іще кілька відвідувачів. Можна їм увійти?
Док поглянув на жінку.
— Вони теж друзі. Це люди, які живуть тут разом зі мною, сусіди. Жоден із них вас не скривдить. Можна їм увійти?
Якусь мить жінка вагалася, а тоді кивнула.
— Гаразд, — прошепотіла вона.
— Це Іян, — мовила я, даючи Іянові дорогу. — А це Джаред і Джеб… — (Один по одному вони заходили в печеру та ставали поруч зі мною). — А це Кайл і… е-е-е… Сонні.
У Дока мало очі на лоба не вилізли, коли Кайл увійшов до кімнати не сам.
— Тут іще хтось живе? — запитала безіменна жінка пошепки.
Док прочистив горло й узяв себе в руки.
— Так. У печерах багато людей. Усі… майже всі — люди, — додав він, дивлячись на Сонні.
— Зараз прийде Труді,— сказала я Докові.— Мабуть, Труді зможе… — я глянула на Кайла і Сонні,— зможе знайти для вашої пацієнтки кімнату, щоб та відпочила?
— Справедливо, — кивнув Док.
— Хто така Труді? — прошепотіла жінка.
— Вона дуже мила і попіклується про тебе.
— Вона людина чи така ж, як та? — вона кивнула на мене.
— Вона людина.
Здається, жінка заспокоїлася.
— Ой, — зітхнула Сонні, не зводячи очей із кріоконтейнерів цілителів. Вони стояли на столі Дока, індикатори на кришечках світилися тьмяним червоним. На долівці біля столу стояло ще сім порожніх контейнерів.
З очей Сонні бризнули сльози, і вона тицьнулася обличчям Кайлові в груди.
— Я не хочу летіти звідси! Я хочу залишитися з тобою, — простогнала вона своєму велетню, якому, здається, довіряла на всі сто.
— Я знаю, Сонні. Вибач.
Тихі схлипування перейшли в ридання.
