Господиня - Стефані Маєр
— Мелані знає рівно стільки, скільки знаю я. Вона сама здатна вам допомогти. Ще є носителька цілительки. Вона знає більше, ніж я. Ви дасте собі раду. Ви й до мене якось трималися. Виживете, як і раніше.
Джеб пирхнув і нахмурився.
— Ну, не знаю, Вандо. В словах Іяна є зерно.
Я спопелила старого поглядом — і тут-таки зрозуміла, що Джаред робить те саме. На мить я відвела очі, кинувши похмурий погляд на Дока.
Наші погляди схрестилися, і його обличчя скривилося від болю. Він зрозумів мій натяк: він дав слово. І цей суд нічого не змінить.
Іян спостерігав за Джаредом і помітив, як ми з Доком перезирнулися.
— Джебе, — запротестував Джаред. — Рішення може бути тільки одне, і ви його знаєте.
— Невже одне, хлопче? Здається, їх тут вагон і ще маленький возик.
— Це тіло Мелані!
— І Ванди також.
Джаред ледь не поперхнувся і вдався до іншої тактики.
— Мел мов ув’язнена, і лишати її так — усе одно що вбити, Джебе.
Обличчя Іяна перекосилося від люті.
— А що буде з Вандою, Джареде? З усіма нами, якщо її не буде?
— Насправді тобі байдуже, що буде з іншими! Ти просто хочеш зберегти Ванду, пожертвувавши Мелані,— все інше тебе не хвилює.
— А ти хочеш отримати Мелані, пожертвувавши Вандою, — і все інше не хвилює тебе! Отож за таких умов вибір зводиться до того, що буде краще для всіх.
— Ні! Вибір зводиться до того, що хоче Мелані! Це її тіло!
Джаред і Іян майже підвелися — руки стиснуті в кулаки, обличчя перекошені від люті.
— Заспокойтеся, хлопці! Охолоньте, — наказав Джеб. — Ми на суді, тому давайте зберігати спокій. Не втрачайте самоконтролю! Ми повинні добре обміркувати всі позиції.
— Джебе… — почав був Джаред.
— Замовкни, — Джеб покусував нижню губу. — Гаразд, ось як я розумію ситуацію: Ванда має рацію…
Іян скочив на ноги.
— Стривай! Сядь. Дай мені закінчити.
На напруженій шиї Іяна виступили жили, але він усе-таки сів на місце.
— Ванда має рацію, — повторив Джеб. — Мелані повинна повернути тіло собі. Але… — додав він швидко, бачачи, що Іян знову напружився. — Але я не погоджуюся з рештою, Вандо. Ти нам дуже потрібна. На нас полює чимало шукачів, а ти можеш із ними навіть поговорити. Ніхто більше не може. Ти рятуєш життя. Я повинен думати про благо нашої громади.
— Значить, знайдемо для неї інше тіло, — процідив Джаред крізь зуби. — Це ж очевидно.
Зажурене обличчя Дока враз повеселіло. Джебові сиві брови поповзли вгору — ледь не до волосся. Очі Іяна широко розплющилися, а губи стиснулися в одну лінію. Він дивився на мене й міркував…
— Ні! Ні! — я різко похитала головою.
— Чому ні, Вандо? — запитав Джеб. — Як на мене, звучить непогано.
Я глибоко вдихнула та спробувала взяти себе в руки, щоб не здатися істеричкою.
— Джебе, вислухайте мене. Будь ласка, Джебе. Мені набридло бути паразитом. Невже ви не розумієте? Невже ви справді гадаєте, що я хочу потрапити в інше тіло і пережити все це ще раз, з самого початку? І вічно почуватися винною за те, що забираю чиєсь життя? А ви б хотіли, щоб вас постійно хтось ненавидів? Мене вже й душею не назвеш — надто сильно я полюбила вас, брутальних людей. Мені тут не місце, але усвідомлювати це — нестерпно.
Я знову глибоко вдихнула й заговорила крізь сльози, які котилися по обличчю:
— А що як усе зміниться? Що як ви вкрадете чиєсь життя, посадите мене в чиєсь тіло, і щось піде не так? Нове тіло нав’яже мені нове кохання або потягне мене назад до душ? Якщо ви більше не зможете мені довіряти? А що як я вас зраджу? Я не хочу вас кривдити!
Перша частина моєї промови була щирою, незаперечною правдою, тоді як друга — чистісінька облуда. Я сподівалася, що ніхто цього не розпізнає. Я почала схлипувати — нерозбірливі слова приховають мої почуття. Я б нізащо у світі не скривдила свою нову родину. Те, що сталося тут, залишиться зі мною назавжди, злившись з атомами мого малесенького тільця. Але можливо, якщо я дам людям привід боятися мене, вони таки пристануть на невідворотне…
І мій обман спрацював: Джаред і Джеб збентежено перезирнулися. Вони не подумали про це — не передбачили, що я можу становити для них небезпеку. Іян обняв мене, і я висушила сльози об його груди.
— Все гаразд, люба. Тобі не потрібно бути ніким іншим. Все залишиться, як є.
— Зажди, Вандо, — мовив Джеб, його спостережливі очі звузилися. — Хіба летіти на іншу планету — це вихід? Не ображайся, але ти все одно залишишся паразитом, люба.
Іян здригнувся, почувши образливе слово.
Я також здригнулася, тому що Джеб, як завжди, бачив мене наскрізь.
Усі завмерли, чекаючи на мою відповідь, — усі, окрім Дока, який знав правду. Але правди я не викажу.
— На інших планетах усе зовсім
