Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон
— Я не розважатиму вас цією грою! — ричу я, нахиляючись до нього.
— То можете програти мені на зло, але знайте ось що: якщо ви не розв'яжете цю задачу до півночі свого останнього носія, ми зітремо вашу пам’ять і повернемо вас у тіло доктора Белла, і все почнеться наново.
Він дивиться на свій годинник і невдоволено кидає його в кишеню:
— Час спливає. Якщо ви співпрацюватимете, під час нашої наступної зустрічі я відповім на більше запитань.
У вікно дмухає вітер, який гасить світло й огортає все темрявою. Поки я знаходжу сірники, щоб знов запалити лампу, Чумний Лікар зникає.
Збентежений і переляканий, я вистрибую з ліжка, наче вжалений, розчахую двері спальні й виходжу в холод. У коридорі темно. Навіть якщо він стоїть у п'яти кроках від мене, мені його не побачити.
Зачинивши двері, я мчу до гардероба та вдягаюся в перше-ліпше, що потрапляє мені в руки. Ким би не був мій носій, він худий, низький і має схильність до показного одягу: коли я закінчую вдягатися, на мені фіолетові штани, оранжева сорочка та жовта жилетка. У дальній частині шафи є пальто та шарф; надягнувши їх, я виходжу. Вранці вбивство, ввечері маскарад; загадкові записки та обгорілі дворецькі; що б тут не відбувалося, я не дозволю смикати мене, наче маріонетку.
Я мушу втекти з цього будинку.
Великий годинник, що стоїть на вершині сходів, вказує втомленими стрілками 3:17 ночі й несхвально цокає на мій поспіх. Хоча мені й не хочеться будити конюха о такій пізній годині, іншого способу втекти з цього божевілля я не бачу, тому стрибаю через сходинки, мало не перечепившись короткими ногами цього павича.
З Беллом і дворецьким було інакше. Мене наче притиснуло до стін цього тіла, і воно тріщить по швах. Я незграба, майже п'яний.
Коли я відчиняю вхідні двері, всередину замітає листя. Надворі сильний вітер, він крутить у повітрі дощем, ліс тріщить і хитається. Паскудна ніч, що має колір кіптяви. Якщо я не хочу заблукати або впасти й зламати шию, мені потрібно більше світла.
Повернувшись у будинок, я прямую в кінець вестибюля, до сходів для слуг. Дерев'яне поруччя грубе на дотик, сходинки хиткі. На щастя, лампи досі видають трохи кіптявого світла, хоча полум'я в них горить слабко та тихо, з обуреним мерехтінням. Коридор довший, ніж я пам'ятаю, побілені стіни вкриті конденсатом, крізь штукатурку просочується запах землі. Усе вогке, гниле. Я вже бачив більшість з брудних місць у Блекгіті, але жодне з них не було занедбане так сильно. Я дивуюсь, що тут узагалі є слуги, зважаючи на те, як погано до них ставляться хазяї.
На кухні я бігаю від шафи до шафи, доки не знаходжу штормовий ліхтар і сірники. Двічі чиркнувши, я запалюю світло й біжу сходами назад, крізь парадні двері під бурю.
Лампа роздирає темінь, дощ жалить очі.
Доріжкою я прямую до бруківки, що веде до конюшні; навколо мене височіє ліс. Ковзаючись на нерівних каменях, я напружую зір, шукаючи будинок старшого конюха, але лампа занадто яскрава, вона приховує більшість з того, що має викривати. Я пройшов у арку, навіть не помітивши її, і одразу послизнувся на кінському гної. Як і попереднього разу, двір захаращений каретами, кожна з яких вкрита рядниною. Але тепер коні в стійлах, пирхають уві сні.
Струшуючи з ніг гній, я прямую до захисту будинку й грюкаю у двері. Через кілька хвилин з'являється світло, двері трохи прочиняються і з-за них визирає сонне обличчя старого чоловіка в спідній білизні.
— Мені треба поїхати, — кажу я.
— О цій годині, сер? — не вірячи, питає він, протираючи очі й дивлячись на чорне, як смола, небо. — Ви можете вбитися.
— Це невідкладно.
Він зітхає, дивиться навколо, потім відчиняє двері повністю й запрошує мене зайти. Він надягає штани, натягує на плечі підтяжки й усе це робить із тією повільністю, що властива людям, яких розбудили несподівано. Знявши з вішалки куртку, він виходить надвір, жестом указуючи, щоб я залишався на місці.
Мушу визнати, я залюбки погоджуюся. Будинок по самі вінця залитий теплом і затишком, запахом шкур та мила — надійна, заспокійлива атмосфера. Мені кортить перевірити розклад чергувань на дверях, щоб побачити, чи написала вже Анна повідомлення, але щойно я простягаю руку, лунає страхітливий гуркіт і крізь вікна мене сліпить світло. Вийшовши під дощ, я бачу, що старий конюх сидить у зеленому автомобілі, а весь цей апарат кашляє та здригається, неначе страждає на жахливу хворобу.
— Тримайте, сер, — каже конюх, виходячи. — Я завів її вам.
— Але…
Приголомшений апаратом, що стоїть переді мною, я не знаю, що сказати.
— А карети хіба немає? — питаю я.
— Карети є, але коні полохаються, коли грім, сер, — каже він і лізе рукою під сорочку, щоб почухати пахву. — Вибачте, але ви їх не втримаєте.
— Я ось це не втримаю, — слабким від жаху голосом кажу я, витріщившись на лячне механічне чудовисько. Дощ дзвенить по металу й заливає вітрове скло.
— Це так само легко, як дихати, — каже конюх. — Берете кермо і спрямовуєте його туди, куди хочете їхати, а потім натискаєте на педаль. Дуже швидко навчитеся.
Його впевненість штовхає мене всередину наче рука; двері м'яко клацають, зачиняючись.
— Їдьте цією бруківкою до кінця, потім поверніть наліво по ґрунтовій дорозі, — каже він, указуючи в темінь. — Так ви приїдете до селища. Дорога довга, нікуди не повертає, але нерівна, тож пильнуйте. Їхати тут від сорока хвилин до години, залежно від вашої обережності, але заблукати неможливо, сер. Якщо вам не важко, залиште автомобіль десь на видному місці, а рано вранці я відправлю когось зі своїх хлопців забрати його.
З тим він іде; зникає в будинку, грюкнувши за собою дверима.
Схопившись за кермо, я витріщаюся на важелі та шкали, намагаючись знайти в них якусь логіку. Я боязко тисну на педаль, і чортова таратайка смикається вперед; натиснувши трохи сильніше, я змушую автомобіль проїхати під аркою й виїхати на нерівну бруківку, і незабаром ми доїжджаємо до повороту ліворуч, про який казав конюх.
Скло заливає дощем, і я змушений висунути голову
