Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон

— Можливо, Анна трохи спізнюється, — каже Івлін.

— То хто залишив запалений ліхтар? — питаю я.

Моє серце прискорюється, штани просочуються вологою листя, по якому я бреду. Годинник Івлін каже, що ми прийшли вчасно, але Анни ніде не видно. Є лише цей чортів ліхтар, що скрипить, гойдаючись на вітрі, і впродовж п'ятнадцяти хвилин ми стоїмо під ним, у плямі його світла, визираючи навколо Анну й бачачи її всюди: в мерехтливих тінях, у рухливому листі, в низько опущеному гіллі, яким колихнув вітер. Знов і знов один з нас стукає другого по плечу, привертає увагу до раптового звуку або то переляканої тварини, що дременула в кущі.

Чим більше спливає часу, тим складніше не дозволяти думкам звертатися до більш страшних питань. Доктор Діккі вважав, що рани на моїх руках за своєю природою захисні, неначе я відбивався від озброєного ножем нападника. А що як Анна — ворог, а не союзник? Може, саме тому її ім'я залишилося в моєму розумі? Хто знає, може саме вона написала записку, що я отримав учора під час вечері, а тепер виманила мене сюди, щоб закінчити почате.

Ці думки ширяться наче тріщини по моїй і без того крихкій сміливості, і крізь них затікає страх. Лише присутність Івлін тримає мене на ногах, її хоробрість не дає мені втекти.

— Думаю, вона вже не прийде, — каже Івлін.

— Так, навряд чи, — кажу я тихим голосом, щоб не видати своє полегшення. — Напевно, нам слід повертатися.

— Так, згодна, — каже вона. — Мені дуже шкода, любчику.

Неслухняною рукою я знімаю з руки ангела ліхтар і йду за Івлін до брами. Щойно ми робимо кілька кроків, Івлін стискає мою руку й опускає ліхтар до землі. Світло проливається на листя й виявляє розбризкану кров. Опустившись на коліна, я тру липку рідину між двома пальцями.

— Дивіться, — тихо каже Івлін.

Вона дійшла по цівочці крові до найближчого надгробка, на якому щось виблискує під листям. Відкинувши його, я бачу компас, що вивів мене цього ранку з лісу. Він розбитий і залитий кров'ю, але досі непохитно вказує на північ.

— Це той компас, що вам дав убивця? — тихо питає Івлін.

— Так, — відповідаю я, зважуючи його в руці. — Деніел Колрідж взяв його в мене вранці.

— А потім, виявляється, хтось взяв його в нього.

Чим би не була та небезпека, про яку мене хотіла попередити Анна, дівчину вона, схоже, спіткала першою, і з цим якимось чином був пов'язаний Деніел Колрідж.

Івлін кладе руку мені на плече й боязко вдивляється в темряву за межами світла ліхтаря.

— Гадаю, найкраще буде, якщо ви поїдете з Блекгіту, — каже вона. — Ідіть до своєї кімнати, а я організую вам карету.

— Я мушу знайти Деніела, — слабко заперечую я. — Та Анну.

— Тут відбувається щось жахливе, — шепоче вона. — Порізи на ваших руках, наркотики, Анна, а тепер ще й компас. Це все фігури в грі, правила якої жоден з нас не знає. Поїдьте звідси, Себастьяне, заради мене. Нехай із цим поліція розбирається.

Я киваю. Я не маю бажання битися. Анна була єдиною причиною, чому я взагалі залишився, залишки моєї хоробрості переконали мене, що у виконанні прохання, зробленого таким загадковим способом, є свого роду шляхетність. Але без цього зобов'язання, мене тут нічого не тримає.

Ми повертаємося до Блекгіту мовчки. Івлін іде попереду, тримаючи проти темряви револьвер. Я тихо йду слідом, майже як собака за хазяїном, і не встигаю озирнутися, аж час уже прощаватися з подругою та відчиняти двері до моєї кімнати.

Не все тут так, як я залишив.

На моєму ліжку лежить коробка, зав'язана червоною стрічкою, що розплутується мало не сама собою. Коли я зсовую кришку, мій шлунок підстрибує і до горла мчить блювотиння. Усередині лежить мертвий кролик, у тілі якого стирчить ніж. Кров запеклася на дні, заплямувала його шерсть та майже приховала приколоту до вуха записку.

«Від твого друга,

Лакея».

Перед моїми очима чорніє.

Через секунду я непритомнію.

9

День другий

Оглушливий гуркіт змушує мене підскочити й затулити руками вуха. Скривившись, я дивлюся навколо, шукаючи джерело шуму, і з'ясовую, що вночі мене перенесли. Замість просторої спальні з ванною та затишним каміном я знаходжусь у вузькій кімнаті з побіленими стінами та залізним ліжком, а крізь маленьке віконце пробивається запилений промінчик. Біля протилежної стіни стоїть комод, а поруч із ним на дерев'яній вішалці висить бурий халат.

Я скидаю ноги з ліжка, торкаюся ступнями холодного каменю й по моїй спині пробігає дріж. Після мертвого кролика я відразу підозрюю, що галас сповіщає про прибуття нового подарунку від Лакея, але безперестанний гуркіт не дає мені зосередитися.

Я вдягаю халат, мало не задихнувшись від запаху дешевого одеколону, і висовую голову в коридор. На підлозі потріскані кахлі, побілені стіни вкрилися від сирості пухирями. Вікон немає, лише лампи вкривають усе брудно-жовтими плямами світла, які повсякчас рухаються. Гамір стає голоснішим; затуливши вуха, я йду на звук і опиняюся біля нижньої частини розтрісканих дерев'яних сходів, що ведуть вгору, в будинок. На дошці, що висить на стіні, вишикувані десятки великих бляшаних дзвоників, а під кожним з них є табличка з назвою частини будинку. Дзвінок парадних дверей смикається так сильно, що я турбуюсь, що він може пошкодити фундамент.

Затуливши вуха руками, я витріщаюсь на дзвоник, але не бачу іншої можливості припинити цей шум, окрім як зірвати його зі стіни або відчинити парадні двері. Туго замотавши пояс халата, я поспішаю сходами вгору й виходжу ними в задню частину вестибюля. Тут набагато тихіше, слуги рухаються спокійною процесією, в руках вони тримають букети квітів та інші прикраси. Я можу припустити лише те, що вони так заклопотані прибиранням після вчорашньої вечірки, що не чують шум.

Роздратовано хитаючи головою, я відчиняю двері й бачу просто перед собою доктора Себастьяна Белла.

У нього шалений