Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон

Це відбувається наче в сповільненій кінозйомці: банка висковзує з її рук і вдаряється об підлогу, скло розприскується по всій кухні, фартух дівчини забрьохується джемом.

— Чорти забирай, Люсі Гарпер! — кричить хтось у розпачі.

Мій стілець котиться по підлозі, бо я чкурнув з кухні геть, я мчу коридором і знову сходами вгору. Я так поспішаю, що коли повертаю за ріг, до коридору гостей, натикаюся на жилавого чоловіка з довгим чорним хвилястим волоссям, чия сорочка вимазана вуглем. Просячи в нього вибачення, я бачу, що це Ґреґорі Ґолд. Гнів личить йому, наче костюм, у його очах ані краплі глузду. Його обличчя пашить, він тремтить від люті, і я запізно згадую, що буде далі, який вигляд мав дворецький, коли це чудовисько зробило свою справу.

Я намагаюся відступити, але він хапає мене довгими пальцями за халат.

— Не треба…

Я погано бачу, світ зменшується до кольорової плями та раптового болю; я ударяюсь об стіну, потім падаю на підлогу, з моєї голови тече кров. Він височіє наді мною з коцюбою в руці.

— Будь ласка, — кажу я й намагаюся відповзти назад, геть від нього. — Я не…

Він б'є мене ногою в бік, мені перехоплює подих.

Я простягаю руку, намагаюся заговорити, благати, але це його лише лютить сильніше. Він копає мене ногою швидше й швидше, і я під його гнівом уже не можу нічого, окрім як згорнутися калачиком.

Я ледве дихаю, ледве бачу. Я плачу, похований під своїм болем.

На щастя, я непритомнію.

10

День третій

Темно, гардина на вікні тріпотить від подиху безмісячної ночі. Постіль м'яка, ліжко зручне, з балдахіном.

Стискаючи руками перину, я посміхаюся.

То був поганий сон, от і все.

Повільно, удар за ударом, моє серце заспокоюється, смак крові згасає разом зі сном. Мені потрібні кілька секунд, щоб згадати, хто я, а потім ще одна — щоб побачити темний силует великого чоловіка, що стоїть у куту кімнати.

Мені перехоплює подих.

Просунувши руку вздовж простирадла до столика, що стоїть біля ліжка, я намагаюся взяти сірники, але вони наче виповзають з моїх пальців.

— Хто ви? — питаю я темряву, не в змозі втримати дріж у голосі.

— Друг.

Голос чоловічий, приглушений і глибокий.

— Друзі не ховаються в пітьмі, — кажу я.

— Але ж я не сказав, що я ваш друг, пане Девіс.

Мацаючи наосліп, я мало не зіштовхую зі столика масляну лампу. Я хапаю її, і пальці натрапляють на сірники, що ховалися біля неї.

— Не переймайтеся світлом, — каже темрява. — Воно вам мало допоможе.

Неслухняною рукою я запалюю сірник і підношу його до лампи. Полум'я спалахує за склом, заганяє тіні глибоко в кути й освітлює мого відвідувача. Це той чоловік у костюмі чумного лікаря, якого я бачив раніше. При світлі я бачу деталі, що пропустив у мороці кабінету: великий плащ пошарпаний на краях; капелюх-циліндр і порцелянова маска повністю закривають обличчя, окрім очей. Долоні в рукавичках лежать на чорній тростині, прикрашеній збоку іскристим срібним написом, але літери замалі, щоб прочитати їх з такої відстані.

— Спостережливість — це добре, — зауважує Чумний Лікар.

Десь у будинку чутно кроки, і я питаю себе, чи достатньо самої лише моєї уяви, щоб створити такі банальні деталі такого надзвичайного сну.

— Якого біса ви робите в моїй кімнаті?! — вимагаю я, дивуючи себе цим спалахом емоцій.

Маска-дзьоб перестає досліджувати кімнату й знов дивиться на мене.

— На нас чекає робота, — каже він. — Я маю задачу, що вимагає вирішення.

— Гадаю, ви мене з кимось переплутали, — сердито кажу я. — Я доктор.

— Ви були доктором, — каже він. — Потім дворецьким, сьогодні ви плейбой, завтра — банкір. Жоден з них не є ні вашим справжнім обличчям, ні вашою справжньою особистістю. Справжнє у вас відібрали, коли ви прибули до Блекгіту, і не повернуть, доки ви не підете звідси.

Сунувши руку в кишеню, він виймає маленьке дзеркальце й кидає його на ліжко.

— Подивіться самі.

Скло тремтить у моїй руці, віддзеркалюючи молодого чоловіка з вражаючими синіми очима, за якими майже відсутня мудрість. Обличчя за склом не є ані Себастьяном Беллом, ані обпеченим дворецьким.

— Його звати Дональд Девіс, — каже Чумний Лікар. — Він має сестру на ім'я Ґрейс і друга на ім'я Джим, а ще він не любить арахіс. Девіс буде вашим сьогоднішнім носієм, а коли ви прокинетеся завтра, отримаєте іншого. Ось так усе працює.

Отже, це все-таки був не сон, це сталося насправді. Я прожив той самий день двічі в тілах двох різних людей. Я розмовляв сам з собою, лаяв самого себе та оглядав себе зі сторони.

— Я що, божеволію? — питаю я, дивлячись на нього поверх дзеркала.

Голос мене погано слухається.

— Авжеж, ні, — каже Чумний Лікар. — Безумство було би втечею, але втекти з Блекгіту можна лише одним способом. Саме тому я зараз тут, я маю для вас пропозицію.

— Навіщо ви зробили це зі мною? — вимагаю я.

— Ви мені лестите, вашим становищем і Блекгітом ви зобов'язані не мені.

— А кому?

— Нікому, з ким вам варто було б зустрітися, — каже він, недбало махнувши рукою. — Отже, щодо моєї пропозиції…

— Мені треба поговорити з ним, — кажу я.

— З ким саме?

— З тим, хто запроторив мене сюди, хто може мене звільнити, — кажу я крізь зуби, намагаючись тримати себе в руках.

— Що ж, першого вже давно немає, а другий стоїть перед вами, — каже він, торкаючись обома руками своїх грудей.

Можливо, в цьому винен костюм, але його жест здається дещо театральним, неначе він його репетирував. У мене раптом виникає відчуття, що я актор у виставі, в якій свої ролі знають всі, крім мене.

— Лише я знаю, як ви можете втекти з Блекгіту, — каже він.

— Ви пропонуєте мені вихід? — підозріло питаю я.

— Саме так, хоча правильніше буде назвати це загадкою, — каже він, виймаючи кишеньковий годинник і дивлячись на нього. — Сьогодні ввечері під час балу декого вб'ють. Це не буде схоже на вбивство, тому вбивцю не спіймають. Виправте цю несправедливість, і я виведу вас звідси.

Я ціпенію, стискаючи руками простирадло.

— Якщо ви здатні мене звільнити, чому ви, в дідька, просто не зробите це?! — кажу я. — Навіщо грати в ці ігри?

— Тому що вічність нудна, — каже він. — А може тому, що грати — важлива роль. Подумайте про це без мене. Але забагато часу не марнуйте, пане Девіс. Цей