У вогні - Сьюзен Коллінз
— Між нами, охочих взятися за цю роботу було небагато, — відповів він. — Проведення Ігор — це дуже велика відповідальність.
«Авжеж, останній охочий — мертвий», — подумала я. Плутарх точно знає про Сенеку Крейна, але не схоже, щоб він бодай трохи цим переймався.
— Ви вже плануєте Червону чверть? — спитала я.
— О так. Власне, Ігри плануються за кілька років. Арену за один день не побудуєш. Але, скажімо так, присмак Ігор визначається саме зараз. Вірите чи ні, але сьогодні ввечері я збираю велику нараду саме з цього приводу, — відповів він.
Плутарх відступив і дістав із кишені жилета золотий годинник на ланцюжку. Відкинув кришку і, побачивши, котра година, насупився.
— Мені вже час, — він розвернув до мене годинник, щоб я побачила циферблат. — Все починається о дванадцятій.
— Щось пізно для... — почала була я, але не змогла закінчити речення. Плутарх обвів пальцем скляний циферблат годинника, і на якусь мить на ньому з’явилося зображення — воно світилось, ніби свічечка. Це була переспівниця. Точнісінько така, як на брошці в мене на сукні. Зображення з’явилось і одразу зникло. Плутарх заклацнув кришку.
— Гарний у вас годинник, — сказала я.
— О, він не просто гарний. Він ексклюзивний, єдиний у своєму роді. Якщо хтось спитає про мене, скажіть, що я поїхав додому спати. Про нараду ніхто не має знати. Але я подумав, що вам я можу довіритися.
— Так. Я збережу ваш секрет, — відповіла я.
Ми потисли руки, і він ледь уклонився — так заведено тут, у Капітолії.
— Що ж, Катніс, побачимось улітку на Іграх. Вітаю з заручинами і бажаю успіхів у розмові з матір’ю.
— Так, успіх мені знадобиться, — промовила я.
Плутарх зник, а я пішла блукати натовпом у пошуках Піти. Доки я шукала, мене раз у раз вітали незнайомці — з заручинами, з перемогою в Іграх, навіть із моїм вибором губної помади. Я щось відповідала, але насправді голова моя була забита думками про Плутарха, який навіщось показав мені свій чудовий ексклюзивний годинник. В цьому було щось дивне. Навіть таємне. Але чому? Можливо, Плутарх боїться, що хтось украде його ідею з пташкою, яка то з’являється на циферблаті годинника, то зникає? Так, він, мабуть, заплатив чималу купу грошей, а тепер не може показати годинник нікому, адже боїться, що хтось зробить дешеву підробку. В Капітолії, звісна річ.
Я знайшла Піту — він милувався цілим столом дивовижно оздоблених тістечок. Пекарі навмисно вийшли з кухні, щоб побалакати з ним про глазур, і цікаво було спостерігати, як вони перебивають один одного, щоб відповісти на Пітині запитання. На його прохання вони зібрали весь асортимент тістечок, щоб Піта міг узяти їх додому в Округ 12, а там без поспіху оцінити роботу пекарів.
— Еффі сказала, що ми повинні сісти у потяг о першій. Не знаєш, котра зараз година? — спитав він, роззирнувшись довкола.
— Майже полуніч, — відповіла я і пальцями відламала шоколадну квітку з тістечка та згризла її, не переймаючись через гарні манери.
— Час дякувати й прощатися! — проспівала мені на вухо Еффі.
В такі миті я навіть любила цю її пунктуальність, від якої неможливо відкрутитися. Ми забрали Цинну та Порцію, Еффі провела нас поміж важливих персон і простежила, щоб ми з кожним попрощались особисто, а потім підштовхнула до дверей.
— А ми хіба не повинні подякувати президентові Снігоу? — спитав Піта. — Це ж його дім.
— О, він нечастий відвідувач таких вечірок. Занадто зайнятий для цього, — відповіла Еффі. — Я вже все влаштувала. Завтра йому надішлють усі належні подяки й подарунки... Ось ви де! — Еффі помахала двом служникам, які попід руки тримали п’яного Геймітча.
Вулицями Капітолія ми їхали на машині з затемненими вікнами. Позаду їхала ще одна автівка — з підготовчими командами. Святковий натовп на вулицях був такий щільний, що рухались ми дуже повільно. Але Еффі це врахувала, і тому рівно о першій годині ночі ми сіли в потяг, і він від’їхав од станції.
Геймітча вклали в його купе. Цинна замовив собі чаю, і всі ми розсілися навколо столу, на якому Еффі перевіряла розклад і щосекунди нагадувала нам, що Тур і досі триває і розслаблятися ще не час.
— Попереду ще Свято врожаю в Окрузі 12. Отже пропоную зараз усім випити чаю — і по ліжках.
Ніхто не сперечався.
Коли я розплющила очі, час був уже пообідній. Моя голова лежала на Пітиній руці. Не пам’ятаю, коли це він уночі прийшов до мене. Я повернулась, намагаючись не потурбувати його, але він уже прокинувся.
— Жодних кошмарів, — промовив він.
— Що? — перепитала я.
— Вночі тобі не снилися кошмари, — відповів Піта.
Справді так. Уперше за довгий час я спокійно проспала всю ніч.
— Утім, мені наснився сон, — мовила я, згадавши, що саме бачила я уві сні. — Я бігла крізь ліс за переспівницею. Довго бігла. Виявилося, що то була Рута. Я зрозуміла, що це вона, коли почула її спів.
— Куди вона тебе привела? — спитав Піта, забираючи волосся з мого чола.
— Не знаю. Місце було незнайоме, — сказала я. — Але почувалась я справді щасливою.
— Уві сні ти й здавалася щасливою, — мовив він.
— Піто, а як так виходить, що я ніколи не відаю, коли кошмар наснився тобі? — спитала я.
— Не знаю. Просто я не кричу і не шарпаюся в ліжку. А прокидаюсь, паралізований жахом, — відповів Піта.
— Ти маєш будити мене, — промовила я, думаючи про те, що сама я перериваю його сон двічі, а то й тричі за ніч. І про те, скільки часу в нього забирає, щоб заспокоїти мене.
— Нема потреби. В моїх кошмарах я здебільшого втрачаю тебе, — промовив він, — а тільки-но бачу, що ти поряд, усе минається.
Тьху. Піта зазвичай так спокійно робить подібні заяви, що в мене мову відбирає. Втім, він просто чесно відповів на моє запитання. Він не тисне на мене, не примушує відповідати йому взаємністю, освідчуватись. Але я й досі почуваюся жахливо, ніби я використала його з лихою метою. А може, і справді використала? Не знаю. А знаю я лише те, що сьогодні я вперше почувалась ніяково, прокинувшись із ним в одному ліжку. Іронія ж