У вогні - Сьюзен Коллінз

Гейл не переривав мене. Поки я розповідала, він сховав рукавиці в кишеню і заходився з харчів у торбі рихтувати для нас пристойний обід. Краяв хліб і сир, вирізав серцевини з яблук, смажив на вогні каштани. Я дивилась на його руки, на його чудові вмілі пальці. Всі в шрамах, як були і мої, перш ніж над ними попрацювали в Капітолії, але дужі та спритні. Руки, здатні видобувати вугілля і в той сам час сплести витончене сильце. Руки, яким я довіряла.

Я на мить замовкла, щоб зробити ковток чаю з термоса, а тоді розповіла Гейлу про повернення додому.

— Так, заварила ж ти кашу, — сказав Гейл.

— Якби ж то я її варила, — відповіла я.

— Я вже почув достатньо. Оминімо подальшу розповідь і одразу поговорімо про твій план, — запропонував Гейл.

Я набрала повні груди повітря.

— Тікаймо.

— Що? — перепитав він.

Моя заява заскочила його зненацька.

— Тікаймо в ліс і ховаймося там, — промовила я.

З обличчя Гейла я не могла зрозуміти, що він із цього приводу думає. Візьме він мене на кпини — чи подумає, що я збожеволіла? Я схвильовано підвелась, готуючись до сварки.

— Ти сам казав, що ми змогли б! Пам’ятаєш, перед Жнивами. Ти сказав...

Він зробив крок уперед — і я відчула, що відриваюсь від землі. Кімната закрутилась, і мені довелось схопити Гейла за шию, щоб не впасти. Він щасливо сміявся.

— Гей, що ти дієш? — запротестувала я, також сміючись.

Гейл поставив мене на землю, але не відпустив.

— Гаразд, тікаймо, — погодився він.

— Справді? Ти не думаєш, що я з’їхала з глузду? Ти втечеш зі мною?

З плечей моїх мов тягар звалився — тепер мене підтримував Гейл.

— Я таки думаю, що ти божевільна, але й досі згоден із тобою втекти, — промовив він.

Гейл погодився, і не просто погодився, а схвалив моє рішення!

— Ми зможемо. Я знаю, що зможемо. Заберемося звідси і ніколи не повернемось!

— Ти впевнений? — перепитала я. — Бо це важка справа — з нами з будуть діти і все таке. Я не хочу заглибитись у ліс на п’ять миль, а потім...

— Я впевнений. Абсолютно, цілком, повністю, на сто відсотків упевнений.

Він схилив чоло і притулився до мого, пригортаючи мене міцніше. Його шкіра, все його єство випромінювало тепло, і я заплющила очі, розчиняючись у ньому. Пахло шкіряними рукавицями, димом і яблуками, а також усіма тими зимовими днями, що ми провели разом до Ігор. Я не намагалася звільнитися з Гейлових обіймів. Та й навіщо?.. Голос його стишився до шепоту:

— Я тебе кохаю.

Ось навіщо.

Знов я вляпалася — не встигла й оком кліпнути. Я запропонувала план утечі, а натомість... змушена мати справу з освідченням. І відповіла я так, як не можна було відповідати в цій ситуації:

— Я знаю.

Прозвучало це жахливо. Ніби я впевнена, що він без тями мене кохає, але сама я до нього нічого не почуваю. Гейл трохи відсунувся, але я схопила його за руку.

— Я знаю! І ти... ти сам знаєш, ким ти став для мене.

Але цього було недостатньо. Він висмикнув руку.

— Гейле, зараз я не можу про таке думати. Все, про що я думаю щодня, щохвилини з тої миті, коли на Жнива випало ім’я Прим, це про те, як я боюсь. У моїй душі немає місця іншим почуттям, окрім страху. Якщо ми дістанемось якогось безпечного місця, можливо, все зміниться. Я не знаю.

Я помітила, як він намагається приховати розчарування.

— Що ж, тоді тікаймо. І дізнаємось.

Він обернувся до коминка, в якому вже почали підгорати каштани. Швиденько витягнув їх із полум’я.

— Маму, щоправда, нелегко буде переконати.

Незважаючи ні на що, він і досі збирається тікати. Але його гарний гумор розвіявся як дим, залишилася тільки така знайома втома.

— Мою також. Доведеться їй усе пояснити. Взяти з собою на прогулянку. Переконати, що в іншому разі ми просто не виживемо.

— Вона все зрозуміє. Ми з нею та з Прим Ігри дивилися разом. Вона тобі не відмовить, — промовив Гейл.

— Сподіваюсь на це.

Мені здалося, що за пару секунд температура в хатині впала на кілька градусів.

— Ось кому буде складно, то це Геймітчу.

— Геймітчу? — Гейл покинув каштани. — Ти що, пропонуєш і Геймітчу тікати з нами?

— Гейле, так треба. Я не можу покинути його й Піту напризволяще, тому що... — (Гейл так скривився, що я не закінчила речення). — Що таке?

— Вибач. Я не знав, що наша вечірка буде такою велелюдною, — огризнувся він.

— Їх закатують до смерті, намагаючись дізнатися, куди я поділася, — гаркнула я.

— А як щодо Пітиної родини? Його рідні ніколи не погодяться. Власне кажучи, вони чекають не дочекаються, щоб донести на нас. Я думаю, твій Піта досить розумний, щоб самому це усвідомлювати. А що як він вирішить залишитися? — спитав Гейл.

Хотілося відповісти байдужо, але голос затремтів:

— Що ж, хай залишається.

— І ти покинеш його? — спитав Гейл.

— Щоб урятувати маму та Прим — так, — відповіла я. — Хоча ні! Я переконаю його тікати.

— А мене... мене ти покинула б? — обличчя Гейла закам’яніло. — Якби, наприклад, якби я не зміг переконати матір тягти трьох малолітніх дітей взимку в лісову глушину.

— Гейзел не відмовиться. Вона все зрозуміє, — промовила я.

— Припустімо, що вона не зрозуміє, Катніс. Тоді що? — наполягав він на своєму.

— Тоді тобі доведеться примусити її, Гейле. Думаєш, я все вигадую? — від гніву я теж підвищила голос.

— Ні. Не знаю. Може, президент лише маніпулював тобою. Я маю на увазі твоє весілля. Ти ж сама бачила, як відреагували на заручини капітолійці. Не думаю, що президент може дозволити собі вбити тебе. Чи Піту. Як він тоді викрутиться? — сказав Гейл.

— Враховуючи заворушення в Окрузі 8, не думаю, що він проводить багато часу, вибираючи нам весільний торт! — вигукнула я.

Хотіла б я забрати