У вогні - Сьюзен Коллінз

— Піто, все не так... — почала була я.

— Все саме так! — крикнув він на мене. — В мене також є близькі, про яких я маю піклуватись, Катніс! В Окрузі 12 в мене також залишились і родина, і друзі, які помруть так само, як і твої, якщо ми не владнаємо ситуацію. Хіба після всього, через що ми пройшли на арені, я не заслуговую почути від вас правду?

— Піто, ти завжди тримаєшся так переконливо! — промовив Геймітч. — Завжди знаєш, як подати себе перед камерами. Я просто не хотів зіпсувати це враження.

— Що ж, ви мене переоцінили. Сьогодні я цілком спантеличений. Як ви гадаєте, що тепер буде з родинами Рути й Трача? Думаєте, вони і справді отримають гроші, якими ми вирішили поділитись? Думаєте, я подарував їм світле майбутнє? А я гадаю, їм пощастить, якщо вони переживуть сьогоднішній день! — Піта жбурнув об стіну ще щось — здається, статуетку. Ще зроду я його таким не бачила.

— Геймітчу, він має рацію, — промовила я. — Ми вчинили неправильно, не сказавши йому. Потрібно було зробити це ще в Капітолії.

— Навіть на арені ви розробили цілу систему спілкування, хіба ні? — спитав Піта. Він стишив голос. — Без мене.

— Та ні. Нічого ми не розробляли. Просто я здогадувалася, що хоче від мене Геймітч, надсилаючи мені щось чи не надсилаючи, — промовила я.

— Чудово, а мені й шансу такого не дали. Тому що мені Геймітч ніколи нічого не надсилав, поки не з’явилася ти, — відповів Піта.

Я про це ніколи й не думала — який вигляд це мало в очах Піти, коди на арені я з’явилась перед ним, маючи і мазь від опіків, і хліб, у той час як він, на порозі смерті, не отримав нічого. Ніби Геймітч зберігав мені життя за його рахунок.

— Послухай, хлопче... — почав був Геймітч.

— Не турбуйтесь, Геймітчу. Я знаю, що ви просто мусили обрати когось одного. І я й сам хотів, щоб це була Катніс. Але тепер зовсім інша справа. Помирають люди. І помиратимуть, якщо ми гратимемо непереконливо. Згоден, перед камерами я тримаюся краще за Катніс. Мені не потрібно підказувати, як і що казати. Але я повинен знати, в що я вплутуюсь, — мовив Піта.

— З цієї хвилини ти володітимеш повною інформацією, — пообіцяв Геймітч.

— Сподіваюся, так і буде, — відрізав Піта і пішов, навіть не поглянувши на мене.

Потурбований порох злетів під стелю і почав шукати нове місце, де приземлитися. Він осідав мені на волосся, на очі, на блискучу золоту брошку.

— Геймітчу, ви тоді справді обрали мене? — спитала я.

— Так, — почула я у відповідь.

— Чому? Піта ж вам подобається більше? — не втрималась я.

— Це правда. Але пам’ятаєш, перед тим як змінили правила, я міг мріяти лише про те, що бодай один із вас вийде звідти живим, — сказав він. — Я подумав, що доки Піта сповнений рішучості тебе захищати (тільки це між нами), хоч ти маєш шанс повернутися додому.

— О! — це було все, що я змогла вимовити.

— Побачиш, скоро і тобі доведеться робити складний вибір. Якщо ми переживемо це, — докинув Геймітч. — І ти навчишся.

Ну а сьогодні я добре затямила одну річ: Округ 11 — зовсім не збільшений варіант Округу 12. Наш паркан не охороняється і рідко коли підключається до струму. Наші миротворці непривітні, але не такі жорстокі. Наші злидні викликають у людей радше втому, ніж лють. Тут, в Окрузі 11, страждання гостріші, а розпач більший. Президент Снігоу мав рацію. Однієї іскри може бути достатньо, щоб вибухнуло полум’я.

Все відбувається занадто швидко — я не встигаю нічого осмислити. Попередження президента, постріли на майдані, усвідомлення того, що саме я, можливо, розбурхала події, які матимуть жахливі наслідки. Адже ситуація просто неймовірна! Одна справа, якби я навмисне заварила цю кашу, але враховуючи обставини... як, чорт забирай, я могла спричинити стільки клопотів?

— Ходімо. Нам іще на вечерю, — сказав Геймітч.

Я стояла під душем дуже довго — скільки дозволили, перш ніж прийшов час збиратися. Підготовча команда вдавала, що сьогодні нічого особливого не трапилось. Усі троє були в захваті від майбутньої вечері. В округах вони — достатньо важливі персони, відвідують усілякі заходи, в той час як у Капітолії на престижні вечірки їх запрошують дуже рідко. Поки вони відгадували, які страви подаватимуть на стіл, перед мої очима стояв старий із похиленою головою. Я не звертала жодної уваги на те, що робить зі мною моя команда, доки не прийшов час іти на вечерю — лише тоді я поглянула на себе в дзеркало. Блідо-рожева сукня без бретельок була до п’ят. Над чолом волосся закололи, а по спині розсипались кучері.

Ззаду підійшов Цинна і накинув мені на плечі сріблясту хустинку — вона вся переливалась. У дзеркалі він піймав мій погляд і спитав:

— Подобається?

— Дуже. Як завжди, — відповіла я.

— А тепер подивимось, як вона личить до усмішки, — м’яко промовив він.

Це він так нагадав мені, що за хвилину за мною знову стежитимуть камери. Я спробувала підняти куточки губ.

— Ось так.

Коли ми всі зібралися, щоб спуститись на вечерю, виявилося, що Еффі не в гуморі. Певна річ, Геймітч не звірявся їй, що трапилось на майдані. Я не здивуюся, якщо Цинна й Порція в курсі справи, але, здається, існує мовчазна домовленість оберігати від поганих новин Еффі.

Еффі повідомила розклад вечора, а тоді жбурнула течку вбік.

— А потім, дякувати Богу, ми нарешті сядемо на потяг і заберемося геть, — промовила вона.

— Еффі, щось не так? — спитав Цинна.

— Мені не подобається, як тут до нас ставляться. Запхнули у вантажівку, під замком привезли. А потім... десь годину тому я вирішила оглянути Будинок правосуддя... ви ж знаєте, що я трохи знаюся на архітектурі, а цьогоріч це в моді... — почала розповідь Еффі й замовкла.

— Ага, щось я таке чула, — зронила Порція, щоб заповнити паузу.

— Так ось, я ще